Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
Дарвін після того прибігав до Лєни в гуртожиток, плакав, як дитина, рвався з кулаками і кричав:
— Ти, ти це підлаштувала!
— Я не розумію, про що мова, — збиткувалася Лєна.
— Через тебе і твого чорнобривця я з університету вилетів!
— А чого ти вирішив, Дарвіне, що можеш указувати іншим, що їм робити? Думаєш, пан великий?
— Так, я пан! Я пан на своїй землі!
Ця фраза надовго збила Лєну з пантелику. Загалом вона ніби правильна, але й нелогічна водночас. Лєна питала саму себе: хіба може бути пан землі? Хіба можна сховати землю в кишеню і сказати: «Це моє, а не ваше!»? Не можна. Так само як повітря, дерево, річку, гору. Тоді навіщо витрачати стільки зусиль на те, щоб заволодіти чимось, чим заволодіти неможливо, якщо навіть власним життям людина не володіє і віддасть його тоді, як прийде час?
Потім Лєна писала: «Коли хтось каже: «Я пан на своїй землі», я не знаю, що відповісти, почуваюся розгубленою. Але тоді я крикнула Дарвіну:
— Пан той, хто хитріший. У нашому випадку — це я!»
А ямаєць невдовзі заявив, що знудився тут, в Україні, і що йому хочеться більшої екзотики. Поїхав до Білорусі. Лєна побажала йому щасливої дороги.
7
Як вона шукала і не знайшла
І тоді їй почали снитися кошмари.
Лєна тільки заплющувала очі, і вони зразу приходили, Лєна називала їх — мої друзі темряви. Напевно тому, що друзів світла не мала. Самотні люди сповнені темряви, їх дуже легко злякати.
Лєнині кошмари завжди починалися однаково. Що в гуртожитській кімнаті, окрім неї і Василини, є хтось третій. І він ховається. Але Лєна знає, що він є, цей таємничий третій. Він небезпечний тим, що здатний обирати яку захоче форму. Наприклад, Василинину.
Лєна думає: це Василина, спокійно, не бійся, це Василина стоїть біля вікна з каструлею макаронів. І тоді, коли вже майже в це повірила, раптом згадує, що Василина щойно вийшла в туалет, і тому вона не може зараз водночас стояти біля вікна.
Справжня Василина повертається в кімнату, щаслива й безтурботна, і каже Лєні, наприклад, що завтра можна поспати до восьмої, бо викладач теорії рухливих ігор лежить у лікарні. Лєна повертає голову в її бік, ноги приростають від жаху до гуртожитського лінолеуму, і наступної миті біля вікна вже нікого немає.
Лєна дивиться на свої руки і бачить, як пальці по одному відпадають, ніби осіннє листя з дерева, а справжня Василина, хоча невідомо, чи справжня вона, чи ні, шепоче: «Лєно, тобі треба менше курити, пальці від куріння відпадають, ти ж знаєш».
Ці кошмари, словом, дуже Лєну лякали, не самі собою, а тим, що вони могли бути симптомом якоїсь страшної хвороби розуму. За свій розум Лєна переживала найбільше, бо це єдине, що в неї було. Боялася збожеволіти. Дуже боялася. І боялася того, що про божевілля кажуть, що воно приходить непомітно. Потрохи витісняє реальність, міліметр за міліметром, і людина нездатна проконтролювати цей процес. Між божевіллям і здоровим глуздом немає чіткого кордону, як немає кордону дощу. Немає такого місця, на яке ти став би й сказав: «Справа йде дощ, а зліва — ні, справа — здоров’я, а зліва — божевілля».
Тому Лєна звернулася зі своїми кошмарами до знайомої лікарки.
Ця лікарка, Ольга Іванівна, взагалі-то спеціалізувалася на кишках, причому дитячих, але лікарі є лікарі, вони завжди порадять якісь таблетки. Ольга Іванівна була подругою Лєниної матері, працювала в дитячій поліклініці. Одягалася вона трохи шльондрувато, міні-спіднички, чорні ажурні колготки з блискітками, чоботи на височезних підборах, а оскільки Ольга Іванівна сама була високого зросту, то в чоботях завжди пригиналася, щоб протиснутися в двері.
Але їй така висота подобалась.
Так, казала Ольга Іванівна, менше чуєш, як земля під ногами смердить.
Лєна заходила до неї в кабінет і відразу лягала на дитяче ліжко поруч зі столом. На ньому Ольга Іванівна приймала своїх маленьких пацієнтів.
— Ну, що таке знову, Лєно?! — У поліклініці Ольга Іванівна носила білий халат, на два сантиметри коротший, ніж коротка спідниця. Можливо, вона ще сподівалася знайти собі доброго чоловіка. — Я не маю на тебе часу, — казала Ольга Іванівна, — ти бачила, скільки дітей із проносом у коридорі чекають?
— Ольго Іванівно, я божеволію, допоможіть мені! Ви ж лікар!
— Кошмари — це нормальна реакція психіки на стресову ситуацію. Ти не божеволієш.
— А якщо це симптом?
— У тебе дуже контрольована психіка. Ти боїшся втратити цей контроль, тому сняться кошмари, бо уві сні твій мозок нарешті виривається з-під нагляду і відпочиває.
— Ви якось дуже заплутано говорите, Ольго Іванівно. Дайте мені якісь таблетки!
— Я тобі тільки від проносу можу виписати.
— У мене немає проносу.
— От бачиш. А пронос, до речі, значно поширеніший симптом шизофренії, ніж неспокійні сни.
— Моя сусідка по кімнаті часто в туалеті сидить, вона диски метає, спортсменка.
— Харчується неправильно.
— А може, вона шизофренік, а я в неї набралась. Шизофренія передається?
— Лєно! У мене діти в коридорі обсираються!
Лєна поділилася з Ольгою Іванівною міркуваннями про те, якими бувають люди. Вона любила вигадувати класифікації, щоб світ навколо виглядав упорядкованішим.
— Є люди добрі й злі, дурні й розумні, щасливі й нещасні, самотні та щасливі, суб’єктивні ідеалісти й об’єктивні раціоналісти, націоналісти і комуністи…
Ольга Іванівна послухала це хвилин зо п’ять і сказала:
— Лєно, я тебе розчарую. Існують лише дві групи людей: ті, які нормально кожного дня ходять у туалет, і ті, що помруть від раку прямої кишки.
У неї, говорила пізніше Лєна, все було пов’язано з випорожненнями, і в чомусь Ольга Іванівна, без сумніву, мала рацію. Але все-таки людина живе не лише для того, щоб їсти і, перепрошую, срати. Мусить бути щось вище. І моя мета — знайти це вище. Швидше, ніж темрява поглине
