Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

— Я ніколи не спішу.

— А я, чесно, завжди. І завжди запізнююсь.

— Це велика помилка.

Лєна запропонувала піти в «Золоту рибку»:

— Вип’ємо чогось. Я пригощаю.

— Що таке золота рибка?

Усі в місті знали «Золоту рибку», а йог не знав. Це Лєну насторожило, навіть більше, засмутило. Вона остерігалася людей, які принципово не п’ють алкоголь. По-перше, такі люди страшенно нудні, казала вона, по-друге, гнилуваті, на них не можна покластися.

— Там наливають найдешевше в місті пиво. Ну, згадайте! Ви знаєте! «Золота рибка» називається.

— Не знаю. Я не вживаю алкоголь.

Лєна розчаровано зітхнула:

— Тоді я вам покажу.

На диво, йог Павло не пручався. В «Золотій рибці» замовив яблучний сік. Лєна замовила пиво і, поки його несли, закинула ногу на ногу. Це був останній відомий їй прийом зваблення, але йог ніяк на нього не відреагував.

— То ви справді вмієте літати? — спитала Лєна.

— Не вмію.

— А чого тоді сказали, що вмієте?

— Я думав, ти маєш на увазі медитацію.

— Я говорю завжди те, що маю на увазі. Якби мене цікавила медитація, я б так і сказала. Але літати і медитувати — це різні речі, хіба ні?

— Ні.

Лєна знову безпорадно зітхнула. Йог Павло починав її дратувати.

— То ви думаєте, що літати фізично неможливо?

— Чого ж, можливо. Але навіщо?

— Як навіщо? Щоб літати!

— Людина може набагато більше. Літати — це так, розвага.

— А що може бути ще більше?

Йог мовчки стенув плечима. «Коли хтось промовисто мовчить, — пізніше писала Лєна, — це не означає, що він дуже розумний. Це означає, що він просто не знає відповіді. І не треба переконувати мене, що це не так».

— Є одна жінка, пане йог, — сказала Лєна. — Вона, здається, вміє літати. І допомагає людям, які опинилися в критичній ситуації. Прилітає раптово і рятує їх. Як у кіно, чесне слово.

— І що?

— Нічого. Я сподівалася, що ви щось про неї знаєте.

— Ні. Я нічого не знаю.

— І не можете сказати, де вона цього навчилася?

— Не можу. Мене такі речі не цікавлять. Це дилетантство.

Лєна зірвалася:

— А ви такий професіонал! Що ви зробили? Вона людям допомагає, а ви?

— Хто сказав, що людям потрібно допомагати?

— Деяким потрібно!

Лєна розридалася від розпачу, хоча потім казала, що плакала, бо пиво не туди пішло. Лєну можна було зрозуміти. Її пошуки чудесного закінчувалися крахом.

Йог Павло підкликав офіціантку і розрахувався за свій сік.

— Ну й до побачення! — крізь сльози сказала Лєна.

— Навряд чи, — відповів йог і розчинився в накурених сутінках сансари.

Офіціантка «Золотої рибки» наступного дня вранці розповідала своїй подрузі:

— Я ніколи не бачила, щоб дівчина сама так наклюкалася. Її хлопець кинув, я його бачила, нічого особливого. А дівці дах знесло по повній програмі. Розбила сім кухлів, перевернула два столи, бармена нашого обізвала імпотентом, хоча це неправда. І постійно при цьому завивала: «Ну, покажися мені один раз! Покажися хоч разо-о-о-очок!» До кого вона зверталася і кого хотіла побачити, не уявляю.

8

Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике

Часи змінюються, казала Лєна, але ніколи так, як ми цього хочемо. Тому важливо змінюватися самим. Начхати на час і змінюватися, щоб час самовільно не втрутився і не поробив із нас чудовиськ.

Сан-Франциско змінилося, стало багатшим і красивішим. Тут відкрилося декілька великих супермаркетів секонд-хенду на вагу, і всі перекинулися туди. Базари раптом спорожніли. Люди воліли купувати поношені речі з Європи, аніж нові — з Китаю. Це був добрий знак, тішилася Лєна. Місто відразу стало європейським. На кожному кроці висіли реклами «Одяг з Європи», «Дешевий одяг з Європи», «Стильний одяг з Європи». Європа заходила сюди непомітно, але впевнено. На вулицях Сан-Франциско все частіше траплялися люди, одягнені не так, як решта. Особливо багато поз’являлося шаликів на шиях, різнобарвних і яскравих. Лєнина шафа теж тріщала від шаликів, на гривню можна було придбати цілу колекцію, і вона скуповувала їх за ці гривні всюди, де могла. Іноді вдавалося два шалики купити, а два вкрасти. Лєна й на шию по два зав’язувала, казала, що так безпечніше почувається.

«Європейський» одяг, щоправда, немилосердно смердів хімікатами, якими задля дезінфекції обробляли завезений секонд-хенд, і всі люди смерділи цими хімікатами, і всі квартири, і все місто. Нічого страшного, казала Лєна, дезінфекція нам не зашкодить.

Старий центр сяк-так підрихтували, а базар, на якому колись торгувала своєю совістю місцева інтелігенція, став сувенірним. Інтелігенція повернулася туди, де їй, власне, й було місце, — в глибоке підпілля. До Сан-Франциско почали заїжджатися туристи, багато — з американського міста-побратима. Вдень вони прочісували сувенірний базар, а ввечері, наминаючи український борщ і сибірські пельмені в найдорожчому ресторані Сан-Франциско, казали: «А все-таки якась подібність є».

В університеті Лєна майже не з’являлася, і через це її відрахували з правом поновлення, якщо вона раптом знову візьметься за розум. Але за розум Лєна братися не думала.

— Поїду звідси, — впевнено казала вона своїй сусідці по гуртожитській кімнаті Василині. — Подамся в навколосвітню подорож. На Європу подивлюся, а потім поїду в Латинську Америку. Мене дуже цікавить ця частина світу. Недавно снився Парагвай і два гіпопотами.

— І що ти там робитимеш?

— Що випаде. Мені багато не треба.

— Українські жінки за кордоном займаються проституцією, — випалювала Василина.

— А що в цьому поганого? — винятково щоб її позлити, відповідала Лєна. — Тут ми хіба не проститутки?

— Не проститутки, — гаряче заперечувала Василина, і щодо себе вона, без сумніву, мала рацію.

Щоб поїхати у навколосвітню подорож, Лєні треба було спершу оформити закордонний паспорт. Зробити це швидко вона не могла, бо українського паспорта, необхідного, щоб оформити закордонний, теж не мала. Казала, що загубила, хоча працівниця паспортного столу пізніше заприсягнулась, що Лєна ніколи й не замовляла паспорта.

Кожного разу Лєна мусила півроку чекати й не мала чим зайнятися. Думала. Але думати довго не довелося, заняття саме її знайшло.

Лєна побачила розклеєне на інформаційних стовпах оголошення, в якому невідома особа приймала безпритульних собак по гривні за морду. Так усе почалося. Лєна відразу вирішила, що собак збирають із благородною