Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
«Тріумфальна арка» — це захоплюючий роман, який розповідає про життя та долю головного героя, архітектора Леонарда Форбса, в епоху Другої світової війни. У цій книзі Ремарк використовує свою неперевершену майстерність для розкриття складних тем війни, любові та виживання.
Леонард Форбс — талановитий архітектор, який змушений залишити свою успішну кар'єру та багатство позаду через насильство війни. Він знаходить пристань у Парижі, де працює над будівництвом величезної тріумфальної арки. Але навіть у спокійному Парижі війна не дає Форбсу відпочити, вона нагадує про себе в кожному кутку міста.
У романі автор детально описує посттравматичний синдром, з яким стикаються військові ветерани. Леонард Форбс — один з тих, хто потрапив у пастку війни і намагається знайти світло у темряві. Він зустрічає кохання, втрачає друзів і шукає сенсу у безглуздому житті.
«Тріумфальна арка» — це історія про те, як війна впливає на життя людей, як вона перетворює їхні мрії та плани, як її тінь завжди присутня у їхньому серці. Роман Еріха Марії Ремарка зачаровує своїм глибоким емоційним змістом, майстерним описом переживань героїв та здатністю перенести читача в саме серце війни.
Еріх Марія
РЕМАРК
ТРІУМФАЛЬНА АРКА
I
Жінка наближалася до Равіка навскоси через міст. Вона йшла швидко, але так, ніби в неї запліталися ноги. Равік помітив її аж тоді, як вона опинилася майже біля нього. Він побачив бліде, вилицювате обличчя й широко посаджені очі. Обличчя було застигле й скидалося на маску. Здавалося, наче в ньому до краплі вичахло життя, а в осклілих очах при світлі ліхтаря відбивалась така порожнеча, що Равік насторожився.
Жінка пройшла так близько, що мало не зачепила його. Він простяг руку і схопив її за плече. Вона похитнулася і була б упала, якби він її не тримав.
Равік не відпускав її.
— Ви куди? — за хвилю спитав він.
Жінка безтямно дивилася на нього.
— Пустіть мене, — прошепотіла вона.
Равік нічого не сказав. Він і далі міцно тримав її за плече.
— Пустіть мене! Що це таке? — Жінка майже не ворушила губами.
Равікові здавалося, що вона не бачить його. Жінка дивилася крізь нього в порожню ніч. Просто її затримало щось, і вона казала:
— Пустіть мене!
Равік відразу помітив, що вона не повія. І не п’яна. Він ледь попустив пальці, і жінка могла б вирватись, якби хотіла, але вона, мабуть, і не помітила цього. Равік трохи почекав.
— Ну справді, куди ви? Так пізно самі, в Парижі! — ще раз спокійно спитав він і відпустив її плече.
Жінка мовчала, проте не рушила з місця. Здавалося, що, зупинившись, вона вже не мала сили йти далі.
Равік прихилився до поруччя мосту. Він відчув під руками вологий дірчастий камінь.
— Не туди, бува? — Він кивнув головою вниз, де сіруватим полиском мерехтіла Сена, що неспокійно напливала на темну тінь мосту Альма.
Жінка не відповіла.
— Надто рано, — мовив Равік. — Надто рано й надто холодно. Тепер листопад.
Він витяг пачку сигарет і пошукав у кишені сірників. На картонці їх виявилось тільки два, і він обережно схилився, щоб прикрити долонями полум’я від легенького вітру, що повівав від води.
— Дайте й мені сигарету, — ледь чутно попросила жінка.
Равік випростався й простяг їй пачку.
— Алжірські. Чорний тютюн. їх курять солдати інтернаціонального легіону. Мабуть, надто міцні для вас. Інших я не маю з собою.
Жінка похитала головою і взяла сигарету. Равік підніс їй запаленого сірника. Жінка курила швидко, глибоко затягуючись. Равік викинув запаленого сірника за поруччя. Він летів у темряві, наче крихітна падуча зірка, й погас, аж як досяг води.
На міст поволі в’їхало таксі. Водій пригальмував, глянув на них, трохи почекав, тоді додав газу й поїхав далі мокрою, з чорним полиском бруківкою авеню Георга П’ятого.
Равік раптом відчув, що він страшенно стомлений. Він цілий день напружено працював і не зміг заснути. Тому й вийшов знов надвір, щоб випити чогось. І тепер, у вологій холоднечі пізнього вечора, втома зненацька важким лантухом упала йому на голову.
Він глянув на жінку. Навіщо, власне, він її затримав? З нею щось, сталося, безперечно. Та яке йому діло? Хіба він мало бачив жінок, з якими щось сталося, а надто вночі, надто в Парижі? Йому тепер було до всього байдуже, він хотів хоч кілька годин поспати.
— Ідіть додому, — сказав він. — Чого вам треба в таку пору надворі? Ще вскочите в якусь халепу.
Він звів комір плаща й повернувся, щоб іти далі. Жінка дивилася на нього, наче нічого не розуміла.
— Додому? — перепитала вона.
Равік здвигнув плечима.
— Додому, до свого помешкання, в готель — як хочете, так і називайте. Куди завгодно. Чи вам забаглося попасти в поліцію?
— У готель! О господи! — простогнала жінка.
Равік зупинився. Знов комусь нікуди поткнутися, подумав він. Можна було здогадатися наперед. Завжди те саме. Вночі не знають, де їм дітися, а вранці зникають, перше ніж ти прокинешся. Тоді вони знають, куди їм іти. Одвічний, банальний розпач, навіяний темрявою, що приходить і минає разом із нею. Равік кинув сигарету. Наче йому самому той розпач не в’ївся в печінки!
— Ходімо кудись, вип'ємо по чарці горілки, — сказав він.
Так було найпростіше. Він потім заплатить і піде, а вона
тим часом надумає, що їй робити.
Жінка невпевнено ступила крок і спіткнулася. Равік підтримав її за руку.
— Стомилися? — спитав він.
— Не знаю. Мабуть, стомилася.
— Так, що не можете заснути?
Жінка кивнула головою.
— Буває. Ходімо. Я вас підтримуватиму.
Вони рушили по авеню Марсо. Равік відчув, що жінка опирається на нього. Так, ніби падає і мусить за щось триматися.
Вони перетнули авеню Петра Першого Сербського. За перехрестям починалась вулиця Шайо, а віддалік проти мокрого, навислого неба невиразно бовваніла темна Тріумфальна арка.
Равік показав на вузенькі освітлені двері пивнички.
— Сюди… Тут ми щось роздобудемо.
Це був шоферський шинок. Усередині сиділо кілька таксистів і дві повії. Таксисти грали в карти, а повії пили абсент. Вони зміряли жінку швидким поглядом і байдуже відвернулися. Старша гучно позіхнула, а молодша знічев’я заходилася підфарбовувати губи. У глибині коридора молодший офіціант, іще зовсім хлопчак з обличчям розлюченого щура, саме посипав тирсою плитки й почав замітати. Равік $і своєю супутницею сіли до столика біля входу. Так 0уло зручніше — можна швидше піти. Він навіть не скинув плаща.
— Що ви питимете? — спитав він.
— Не знаю. Байдуже що.
— Дві чарки кальвадосу, — сказав Равік офіціантові, що був лише в сорочці з закоченими рукавами й жилеті.— І пачку сигарет «Честерфілд».
— У нас англійських немає,— відповів офіціант. — Самі французькі.
— Гаразд. Тоді пачку «Лоран», зелених.
— Зелених також немає. Тільки блакитні.
Равік глянув на офіціантову руку, де була виколота гола жінка, що йшла по хмарах. Офіціант простежив за його поглядом, стиснув кулак і напружив м’язи. Виколота жінка непристойно ворухнула животом.
— Давайте блакитні,— сказав Равік.
Офіціант вищирив зуби.
— Може, знайдеться ще пачка зелених, — мовив він і почовгав від столика.
Равік провів його очима.
— Червоні капці й дама, що виконує танець живота, — мовив він. — Видно, він служив у турецькому флоті.
Жінка поклала руки на столик, так важко, ніби вже ніколи не думала їх підіймати. Руки були плекані, та це ще ні про що не свідчило. Зрештою, не такі й плекані. Равік помітив, що ніготь на середньому пальці правої руки зламався і, мабуть, його відірвали й не підрівняли пилочкою. Лак також подекуди облупився.
Офіціант приніс чарки й пачку сигарет.
— «Лоран», зелені. Знайшлася ще одна.
— Я так і думав. Ви служили у флоті?
— Ні, в цирку.
— Ще краще. — Равік простяг жінці чарку. —
