Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

Йог Павло нікому не показував цього листа, бо боявся, що написане в ньому завадить Лєні вийти на свободу. Він чекав на неї і чекав би як завгодно довго, якби Лєна раптом не зникла безвісти.

Коли це сталося, він прийшов до мене, щоб я розказала йому правду. Приніс мені багато нових зошитів і олівців. Приніс яблук і цукерок, які потім крадькома виїла Яха.

Йог Павло чомусь був переконаний, що Лєну закатували в Цоколівці і тепер намагаються просто приховати злочин. Закопали її тіло десь на території парку — і кінці в воду. Він навіть написав заяву в міліцію, в якій наголошував, що обставини Лєниного зникнення дуже дивні і треба провести розслідування. Бо коли люди зникають у психіатричній лікарні суворого режиму, висновок напрошується сам собою. Про Цоколівку справді ходило багато різних жахливих легенд, пацієнти тут часто і підозріло вмирали, але ніколи не зникали, на цьому я наполягаю. Я йому так і сказала:

— Лєна не вмерла, вона живе.

— Де вона?

Йог Павло весь трясся від напруження, він сам був за крок до нервового зриву. Я не знала, чи варто йому щось розповідати.

— Розумієте, — сказала я, — Лєна сама вирішила залишити це місце. Я просила її побути з нами ще трохи, але вона відмовилася.

— Як вона могла вийти звідси?! Цоколівку охороняють краще за тюрму!

— Вона не вийшла.

Йог Павло тяжко зітхнув, повний відчаю і скорботи. Він був дуже втомлений, я порадила йому піти додому й виспатися.

— Розкажіть мені, — благав він, — я так більше не можу!

Мені було шкода його. Я подумала, що краще знати неймовірну правду, аніж імовірну брехню. Тому я сказала:

— Лєна вміє літати. Вона полетіла звідси.

— О, я вас прошу! Не меліть дурниць! — Він зірвався на ноги і швидко, майже бігцем, рушив до виходу.

Я проводила його поглядом, мені було справді дуже шкода.

Працівники лікарні, а потім працівники правоохоронних органів допитували мене ще багато разів. Я всім відповідала одне й те ж: що нічого не знаю й нічого не бачила. Їм потрібно було закрити справу, я розумію. Але мої свідчення навряд чи в цьому допомогли б. Я людина маленька. Моє завдання — записувати, а не говорити. У кожного своє завдання, так казала Лєна, кожен має робити своє.

Коли я сиджу в парку на лавочці в компанії рудохвостих білок і дивлюся в голубе небо, деколи мені здається, що я її бачу. Що вона летить комусь на допомогу, поспішає. Часто я уявляю собі також, як вона мчить у повітрі, тримаючи в руках врятоване зубреня, і від цього мені стає особливо добре, напевно, тому, що тварини в біді викликають сильніше співчуття, ніж люди. Лєна кладе зубреня на землю перед приголомшеним лісником і каже:

— Візьміть його собі, будь ласка.

А лісник відповідає:

— Візьму, чого ж не взяти.

І мені стає дуже добре, коли так думаю.

Лєна залишила мені на пам’ять дві речі: голубого пластилінового лебедя і жовту хустку в бордові квіти, ту саму, яку її покійна бабця називала американською. Я бережу лебедя і хустку, бо, можливо, Лєна колись захоче забрати свої скарби назад.

Я могла б іще багато чого написати, але у моїй роботі дуже важливо вчасно поставити крапку і почати все заново. Завершу так, як це зробила би Лєна, якби не вважала, що слова — це марнування часу і розуму:

«Такі-то бувають історії. Але історії, звичайно, бувають ще й не такі…»