Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Так я говорила, доки він писав. Жінка вийшла, і я чула, як вона розмовляє по телефону. Ніхто мене не слухав, але я продовжувала цю свою промову. Не могла зупинитися, бо слова самі звідкись приходили, і я мусила їх вимовляти. Після кожного речення відчувала полегшу. А ще більше підбадьорило мене те, що саме з’явився якийсь відвідувач із невеличким Пуделем і, вочевидь схвильований моїм тоном, тихенько причинив двері й почав шепотітися з Ньюменом. Тільки його Пудель спокійно сів і дивився на мене, схиливши голову. А я продовжувала:

— Бо ж Людина має перед Тваринами величезний обов’язок — допомогти їм вижити, а свійським — віддячити за їхню любов і лагідність, бо ці істоти дають нам незрівнянно більше, ніж отримують від нас. І треба, щоб вони прожили життя гідно, щоб сплатили за всіма рахунками й заробили добрі оцінки в кармічну заліковку — був Твариною, жив і їв; паслася на зелених пасовиськах, народжувала Малят, вигрівала їх власним тілом; будував гнізда, виконав усе, що мав. Коли їх убивають, і вони помирають в страху, як цей Дик, чиє тіло лежало вчора переді мною, заляпане багном і забризкане кров’ю, перетворене на стерво — тоді ми прирікаємо їх на пекло, й увесь світ стає пеклом. Невже люди цього не бачать? Невже не можуть збагнути розумом того, що виходить поза їхнє дріб’язкове самолюбство? Обов’язком Людини щодо тварин є довести їх — у наступних життях — до Визволення. Усі ми йдемо в одному напрямку, від розпачу до волі, від ритуалу до вільного вибору.

Так я промовляла, уживаючи мудрих слів.

З комірчини вигулькнув прибиральник із пластмасовим відром і зацікавлено подивився на мене. Охоронець і далі незворушно заповнював бланк.

— Це лише один Дик, — продовжувала я. — А ця злива забитого м’ясива, яка щодня спадає на міста, як нескінченний апокаліптичний дощ? Цей дощ віщує різанину, хвороби, масове божевілля, затьмарення й втрату Розуму. Бо жодне людське серце не може стерпіти стільки болю. Уся складна людська психіка виникла, щоб не дати Людині зрозуміти те, що вона насправді бачить. Щоб істина до нього не дійшла, схована за ілюзіями, пустопорожньою балаканиною. Світ — це сповнена страждань в’язниця, збудована таким чином, що для того, аби вижити, треба завдавати болю іншим. Чули? — звернулася я до них, але цього разу навіть прибиральник, розчарований моїми словами, узявся до роботи, тож я промовляла тільки до Пуделя:

— Що це за світ? Чиєсь тіло, перероблене на черевики, котлети, сосиски, на килим на підлозі, бульйон із чиїхось кісток… Взуття, дивани, торбина на плечі з чийогось живота, одяг із чужого хутра, поїдання чийогось тіла, краяння його на шматки й смажіння на олії… Невже таке можливо, що це жахіття відбувається насправді, це масове забивання, жорстоке, байдуже, механічне, без будь-яких докорів сумління, без щонайменших рефлексій, якими начебто сповнені всі ці філософії й теології. Який же це світ, де нормою стали вбивство й біль? Що з нами не так?

Запанувала тиша. У мене паморочилося в голові й раптом я закашлялася. Тоді озвався Чоловік з Пуделем.

— Ви праві, пані. Абсолютно праві, — мовив він.

Я зніяковіла. Глянула на нього спершу розгнівано, але помітила його зворушення. Це був худорлявий літній чоловік, добре вбраний, у костюмі з жилетом, я певна, щойно із крамнички Доброї Звістки. Його Пудель був чистенький і доглянутий, можна сказати святковий. Але на охоронця моя промова не справила жодного враження. Він належав до тих мудрагелів, які не люблять пафосу, тож мовчать як риби, аби часом ним не заразитися. Бояться пафосу дужче, ніж пекла.

— Ви перебільшуєте, — тільки й сказав він за хвилину, спокійно складаючи папери на столі. — Взагалі мені дивно, — продовжував він, — чому літні жінки… жінки вашого віку так переймаються тваринами. Невже немає якихось людей, якими вони могли б опікуватися? Може, це через те, що їхні діти виросли, і в них більше не залишилося близьких, про кого можна піклуватися? А інстинкт підштовхує їх до цього, бо жінки його мають, правда? — глянув на колегу, але вона ніяк не підтвердила його Припущення. — Наприклад, моя бабуся, — провадив він далі, — має сімох котів удома та ще й підгодовує всіх безпритульних у своєму кварталі. — Прочитайте, будь ласка, — він простягнув мені аркуш із коротким надрукованим текстом. — Ви дуже емоційно до цього ставитеся. Вас доля тварин цікавить більше, ніж людська, — повторив він насамкінець.

Мені вже не хотілося говорити. Я сунула руку до кишені й витягла звідти жмут закривавленої щетини Дика. Поклала цей жмут перед ними на столі. Спершу вони хотіли роздивитися, що воно таке, але відразу сахнулися з відразою.

— Боже, що це? Тьху, — вигукнув охоронець Ньюмен. — Заберіть це, до дідька!

Я зручно сперлася на спинку стільця й задоволено мовила:

— Це Останки. Я їх збираю й зберігаю. У мене вдома стоять коробки, всі ретельно підписані, і я туди це складаю. Шерсть і кістки. Колись можна буде клонувати всіх цих забитих Тварин. Може, це буде хоч якась компенсація.

— Дах поїхав, — пробурмотіла жінка в слухавку, схиляючись над щетиною й скривившись від огиди. — У неї повністю дах поїхав.

Засохла кров і грязюка поплямили їм папери. Охоронець підхопився з місця й відсунувся від столу.

— Гидуєте кров’ю? — уїдливо запитала я. — Але ж кров’янкою любите поласувати?

— Заспокойтеся, будь ласка. Припиніть цю комедію. Ми ж намагаємося вам допомогти.

Я поставила підпис на всіх копіях, і тоді жінка легенько взяла мене попід руку й підвела до дверей. Як божевільну. Я не опиралася. При цьому вона весь час розмовляла по телефону.

* * *

Мені знову наснився той самий сон. Знову моя Мати була в котельні. І я знову сердилася на неї, що вона сюди прийшла.

Я вдивлялася їй просто в обличчя, але її погляд десь блукав, вона не могла глянути мені в очі. Мати поводилася так, ніби їй ішлося про якусь стидку таємницю. Посміхалася, а тоді раптом поважніла, вираз її обличчя змінювався, розпливався. Я сказала, що не хочу, аби вона сюди приходила. Тут місце для живих, а не для мертвих. Тоді Мати обернулася до дверей, і я побачила, що там стоїть ще й моя Бабуся, молода, міцна жінка в сірій сукні. У руках