Правила помсти - Ельма Кіраз

Артур підвівся, тримаючи в руках папір і підійшов до мене. Я уважно вивчила все, що там пише. Все, що там було виправлено. І це справді було жахливо… Стільки помилок, купа неточностей. Може я б і не повірила, але внизу був підпис Олени та ініціали. 

— Це…— я не знала, що сказати.

— Це пряма дорога до звільнення, Кіро. Бо це неприпустимо. Розумію, вона твоя подруга… Що для мене дуже дивно. Але терпіти таке у своїй фірмі я не буду, — Артур говорив строго, наче теж мене відчитував. Від вчорашнього чоловіка, що зізнався мені в почуттях не залишилось нічого.

— Треба було просто їй це пояснити. Попросити виправити. Повір, вона дуже хоче тут працювати. Олена завжди з такою теплотою розповідає про цю роботу.

— І що? Ось, — він махнув перед моїм лицем тим парером, — ось яка її робота. І це бачив не лише я, тому що всі папери переходять через купу людей.

— Але для чого принижувати її?

— Я взагалі цього не робив. Викликав її до себе, вказав на помилки. А вона розридалась і втекла. І всі бачили, що вона плакала. Не знаю, що тепер про мене думають всі працівники.

— То може варто вибачитися? Перед всіма? — я посміхнулась.

— Що? — Артур вражено дивився на мене. 

Але мене було вже не зупинити. Я вискочила в коридор та намагалась привернути до себе увагу. Та за мною відразу ж зʼявився Артур, вхопив за руку і заштовхав у якийсь інший кабінет. Але як виявилось, це була просто комірчина. Вузька та душна.

— Хочеш мене тут і вбити? — з викликом сказала я, добре знаючи, хто переді мною.

— Ти вже зовсім здуріла? Як тобі вистачає на все це сміливості?

— Тому що я ненавиджу, коли ображають слабкіших. 

— Та я не ображав Олену, зрозумій це! Вона просто заганадто емоційна та ніжна. Вона хороша, але їй точно не місце тут.

— Це ти так вирішив? — я схрестила руки на грудях. В цій дурній комірчині вже не вистачало повітря. Або це я просто хвилювалась, будучи поряд біля Артура так близько.

— Я мушу тримати все під жорстким контролем.  Інакше не буде ні роботи, ні фірми, ні мене…

— Але ти зобовʼязаний піклуватися про своїх працівників. А особливо про…— я прикусила язика, бо щойно ледь не проговорилась про її вагітність, — особливо про Олену.

— Чому? Бо ви дружите? — він підняв одну брову.

— Я все сказала, — я захотіла вийти, але рука різко перегородила мені дорогу.

— Ми ще не закінчили, — тихо сказав Артур.

— Справді? Що ще? — я відчувала, як краплини поту стікають по спині. Тут справді ставало дуже душно.

— Для чого ти приїхала сюди? — це питання просто загнало мене в тупик.

— Щоб…щоб…заступитись за Олену. Вона зателефонувала мені вся в сльозах, от я і не стрималась.

— Чи ти тут, щоб дразнити мене? Після вчорашнього ти не виглядала збентеженою.

— Я не знаймаюсь такими тупими речами, — я пирснула сміхом.

— То чому ти тут? — він раптом підійшов ближче і кисню між нами стало ще менше.

— Бо я…— я зупинилась на його сіро-зелених очах. В цій напівтемряві вони були надто темними. Потім опустила погляд на губи. І відчула, як пересохли мої. В голові відразу спалахнули картинки, як він рятує мене від цієї неприємності.

— Скажи, що ти вчора збрехала…— прошепотів Артур, — скажи, що вирішила просто мене позлити.

— Ти так хочеш це почути? — я теж перейшла на шепіт і здається, в цей момент мій здоровий глузд вирішив покинути мене разом з киснем цієї комірчини.

— Я не вірю в жодне твоє вчорашнє слово.

— Бо я сказала неправду…— вимучено вимовила я.

Артура наче прошило струмом. Він різко випрямився і його груди стали здійматися сильніше. А моє серце почало пропускати удари. Він акуратно поклав свою руку на мою мокру шию, а іншою притягнув до себе. Його губи впились в мої в такому відчайдушному жадібному поцілунку, ніби він просто боявся, що я втечу. А я і не збиралась. Знову вчепилась руками до його сорочки і притулилась ще сильніше. В цей момент, в цій душній маленькій комірчині цей поцілунок мені здавався найправильнішим у світі. Ніби мені все це було найбільше потрібно. Стало важко дихати і я сильніше поглибила поцілунок. Я відчувала, що скоро це все переросте точно не в безневинний цілунок, але зупинитись просто не могла. Я жадала Артура, хотіла всім тілом та всіма почуттями. Але збіг дурних обставин, як моє хвилювання, ця маленька душна кімнатка, гаряче тіло Артура… І я просто не витримала та втратила свідомість.