Правила помсти - Ельма Кіраз
— Ти що вже зовсім здуріла? — наді мною стояв і навіть перелякано дивився Артур.
— А ти що робиш!? — я гаркнула і різко відкинула від себе його руку, — клепки нема взагалі?
— Не знав, що ти неадекватно реагуєш на все, — він відвернувся, але я чудово знала, що ще й закотив очі.
— Ти мабуть забув, що сталося тоді в барі? Сам же ж врятував мене… А той тип торкався… І тепер це просто, — від спогадів пройшовся мороз по шкірі і я затремтіла.
— Вибач, — він сів поряд зі мною, на щастя, на безпечній відстані, — справді забув. Я не можу запамʼятовувати все на світі.
— Справді, — я відвернула голову, бо від цих слів мені стало образливо. Неприємно, що він не запамʼятовує те, що повʼязано зі мною. Ще й тоді, коли сам же допоміг мені. Я хотіла зараз же встати і просто піти від нього геть. Але тіло ніби приросло до того диванчика, не даючи навіть поворухнутись.
— І як тобі весілля? — через якийсь час мовчання спитав Артур.
— Гарно…— задумано сказала я, — видно, що він кохає її. І що все зроблено з душею…
— Це так…— так само замислено відповів чоловік.
Потім ми не розмовляли. Просто якийсь час мовчки сиділи поряд, наче прості незнайомі люди, які знайшли цей віддалений диван просто для того, щоб відпочити від загальної метушні та гучної музики. Зрештою, так і було насправді. Артур для мене просто незнайомець, чужинець. Якого я зовсім не знаю. Проте який натомість заполонив всі мої думки останніх днів. І це неправильно, дуже неправильно. Але чомусь я не хочу боротися з цим… свідомо чи несвідомо. Бо мені приємно думати про Артура. Але хай це не переростає в щось більше. Я обережно повернула голову, щоб глянути на нього. Чоловік дивився кудись далеко, наче повністю поглинутий своїми думками, тому мого погляду не помітив. Це добре. Але я більше не дивилась на нього, то ж вирішила переглянути кадри, які вдалося відзняти. Такі щасливі наречені. Видно, як сильно кохає Юрій Олю. Як дивиться на неї… І як кохає вона його. Яка у неї мила посмішка та як ніжно дівчина торкається та обіймає. Це зʼєднання справді рідних душ. І чорт забирай, я заздрю. Бо теж хочу таке весілля з такою особливою людиною. Та думаю, що в моєму житті це неможливо. Особливо після того, як мені доведеться вбити…
Зрештою я зрозуміла, що трохи зголодніла. Та й в горлі пересохло, тому захотіла встати та пройти до свого столика. І чомусь саме в цей момент Артур вирішив зробити те саме та піти в тому ж напрямку. Ми зіштовхнулися і міцні руки знову зловили мене. А також мій фотоапарат, який мало не впав на підлогу.
— Можна обережніше, — я нахмурилась, дивлячись на Артура. Мої руки легенько лежали на його грудях, наче й повинні були там бути. І раніше завжди спокійне його серцебиття сьогодні ледь не взірвалося.
— Я не вмію читати думки, — тихо сказав чоловік, — звідки було мені знати…
— Мені треба йти, — так само тихо сказала я. Та навіть жодного кроку не ступила, щоб звільнитися. А рука Артура стиснула мою талію сильніше. В горлі пересохло ще сильніше, тому мій голос став хриплим.
— Я…— почав говорити чоловік, але думки своєї не продовжив. Натомість відклав мій фотоапарт на диванчик, далі не відпускаючи мене зі своїх обіймів. І вже вільною рукою, повільно підносячи її, торкнувся моєї щоки. Наче випадково, бо хотів поправити моє волосся. Від цього дотику я затремтіла. Наче мене морозило від гарячки. І тому сильніше притулилась до його тіла, щоб заспокоїтись. Наші погляди не розривались ні на мить. Ми стояли отак разом, подалі від всіх, наче таємно закохані, що змогли знайти мить, щоб зустрітися. Така маячня. Мабуть…
