Правила помсти - Ельма Кіраз

Тарас їхав надто швидко, ніж зазвичай це робить. Кидав на мене ображені погляди через дзеркало заднього виду і надто різко крутив кермо. Після ляпасу він нічого не сказав, лише мовчки пішов до машини. Проте все його тіло показувало, як він ображений. Та мені було абсолютно байдуже на почуття цього дідусевого пса. Він зіпсував мені весь сьогоднішній вечір. Я б мала зараз лежати в ліжку та раз за разом згадувати поцілунки Артура. Натомість мушу зараз вислухати мільйони нотацій та невдоволень. Бо просто все не так, як би собі хотів дідусь. Як добре, що від нього я не отримала майже нічого. Авто зупинилось надто різко, чого я і очікувала. Якийсь час чекала, що Тарас вийде та відчинить мені двері, як завжди він це робив. Але чоловік сидів та наче навмисно ігнорував мене. То ж я лише закотила очі та сама вийшла з авто. Вже майже перед вхідними дверима Тарас все-таки теж вийшов з машини і пішов до будинку, але тримався від мене на пристойній відстані. Ніколи не могла подумати, що він взагалі може ображатися. Ідучи такими рідними та одночасно чужими коридорами, я намагалась пригадати хоч щось хороше, повʼязане з цим домом, щоб перед розмовою з дідусем підняти собі настрій. Та все довкола було таке похмуре, що жодна гарна думка в голову не лізла. 

— Ти запізнилась, — дідусь стояв до мене спиною та дивився у вікно.

— І що? — я важко видихнула, — як твій любий Тарасик їхав, так я і прийшла.

— Що ти собі дозволяєш, Кіро? Яке ти мала право вдарити його?

— Звідки, бляха, такі подробиці? — я підійшла ближче і дідусь повернувся до мене, — коли він встигає все це тобі доповідати?

— Це його робота. Він навчений до ідеалу. Тому я завжди знаю про все, що з тобою відбувається.

— Ага, — я котила очі і згадала ту комірчину з офісу. Серце забилось частіше.

— Це що? — дідусь повернув до мене екран свого телефону. Там було фото нашого з Артуром поцілунку в його машині. Збоку, виявляється, ми так гарно виглядаємо разом… Та зараз не про це.

— Ну це я. І що?

— Ти і…хто? І що ви робите?

— Це частина мого плану. Я ж мушу якось максимально втертись у довіру, щоб Артур й подумати не міг, що я обманюю його. На відстані зробити це точно не можливо.

— Як тобі взагалі не огидно його цілувати? Чи навіть просто торкатися. Ти б мала швиденько його вбити і на цьому все б скінчилося. На його руках кров твого батька!

— І на твоїх теж, — я підійшла ближче. В мені було купа відваги, я більше не боялась дідуся. Він нічого не зможе заподіяти мені. — Бо через тебе його вбили. Ти змусив його захищати мене. І якби не твої бісові справи, то всі зараз би були живі!

— Звідки в тобі стільки сміливості зʼявилося? — дідусь нахмурив густі брови, — це ти від нього набралася, так?

— Я просто вже виросла. І ти не можеш впливати на мене в тій мірі, в якій звик. Змирися з цим. Або заспокійся.

— Ти не вчитимеш мене, як я маю жити, — він взяв свої цигарки та сірники і підпалив одну.

— Чому завжди так? Чому завжди лише сірники? І ніколи запальнички…

— Це довга історія, — він випустив дим, — але колись одного з моїх друзів вбили завдяки запальничці. Всередині була вибухівка, — він говорив це таким тоном, наче насолоджувався цією інформацією.

— Це ти зробив. Ти вбив його так. Правда ж? — я провела дідуся поглядом, поки він вертався за свій стіл.

— Забагато питань від тебе, Кіро. Годі.

— Для чого ти покликав мене? Просто поговорити? 

— Я хочу дізнатися, що ти робитимеш далі. Коли врешті виконаєш те, для чого я підготував тебе. Для чого взагалі підлаштував знайомство з Посійчуком. Чи доживу я до помсти і зможу померти спокійно?

— Забагато питань, дідусю, — я сіла навпроти нього та схрестила руки на грудях, — у мене все під контролем. Не хвилюйся, зовсім скоро будуть хороші новини. Годі в мені сумніватися…

— Чому ти цілувала його? — дідусь перебив мене, — як ти могла…

— Тому що я не знаю вбивці, — процідила крізь зуби, — я не запамʼятала його, не бачила. Тому для мене це просто чоловік. Лише ти знаєш правду і я готова вбити людину, бо повністю довіряю тобі.

— Не заграйся в цю виставу. Доведи справу до кінця. Щоб він нічого не запідозрив, бо буде пізно.

Після цих слів до кабінету зайшов Тарас. У нього ще досі була невелика червона пляма на тій щоці, куди я вдарила його. Чоловік навіть не дивився на мене, напевно хотів вислужитись перед дідусем. Я ж від цієї парочки починала відчували лише огиду. Вони точно один одного варті.

— Це все? Я можу йти? Чи буде ще щось, що я нізащо не захочу чути? — я підвелась і підійшла майже до дверей, зрівнявшись з Тарасом.

— Вибачся перед своїм охоронцем, — наказовим тоном сказав дідусь.

Я лише кинула короткий погляд на нього, потім на Тараса і просто пішла геть. Ще чого. Вибачатись перед ним. Тарас завжди проникав у мою квартиру по наказу дідуся, нишпорив у моїх речах, самостійно міняв замки. Хотів контролювати кожен мій крок і зараз зробив те саме. Втрутився в моє особисте життя. То ж ніяких вибачень і близько не буде. Він заслужив. Я вже майже дійшла до виходу, хотіла якнайшвидше покинути це місце, бо після смерті батьків я ненавиджу цей будинок. Але якогось дідька Тарас наздогнав мене і взяв за руку.

— Кіро, стійте.

— Чого тобі? — я розвернулась і зіштовхнулась з блакитними очима.

— Чому ви не можете просто вибачитись? Надто складно? Ви вдарилт мене.

— Абсолютно заслужено. Тебе занадто багато в моєму житті. І дуже часто, тобто, завжди ти порушуєш мої особисті кордони. Тому я не вважаю, що повинна просити вибачення за цей ляпас.

— Ви якось казали, що між вами з дідусем немає нічого спільного. І ви цьому дуже раді.  Але насправді це не так. Ви абсолютна його копія. У вас навіть деякі жести однакові. Подумайте про це.

Я не мала навіть що відповісти на таку жахливу заяву. Просто стояла, як вкопана і буравила Тараса поглядом. Він продовжував тримати мене за руку, а я від злості зовсім про це забула. Відчувалося, що чоловік напружений. Я підбирала слова, щоб все-таки щось сказати, якось захистити себе. Але погляд Тараса впав на мої губи. Його блакитні очі стали синіми. І я різко відступила назад. Рука звільнилась і я несвідомо потерла її. Потім швидким кроком пішла до автівки. Що це щойно було? Невже він має надію на не просто робочі стосунки… Тарас тут вже декілька років, я вже й не пригадаю. І нічого подібного за ним я ніколи не помічала, все завжди було в рамках пристойності та не більше. Невже він так повівся через те, що побачив мене з Артуром. Прокинулась ревність? Вирішив, що у нього є конкурент? Від цих думок аж мурахи пробігли по спині. Тепер точно варто бути з ним ще більш обережною. 
Їдучи, ми знову взагалі не розмовляли, та це і не дивно. Тарас більше не ловив мій погляд у дзеркалі, та здається, він навіть не дивився в нього. Виходячи з авто я й не думала прощатись. Просто мовчки закрила за собою двері та поспішила додому. Квартира зустріла порожнечею. І вперше за довгий час життя тут мені стало сумно. Що я така самотня, що вдома мене ніхто не чекає та не зустрічає. А завести тваринку було б надто егоїстично, бо на спілкування з нею у мене точно немає часу. Я відкрила холодильник та знайшла там вчорашні макарони. Зварила їх, та навіть не торкнулась. Тому організувала собі дуже пізню вечерю. Але мені це було справді потрібно, бо я відчувала, що вже досить давно бракує сил, адже я майже нічого не їм цілими днями. 
Цього ранку я дозволила собі поспати значно довше, ніж зазвичай. Мене вже ніхто не турбував, нікому нічого від мене не було потрібно. То ж цей день вже можна було б назвати чудовим. Після сну я прийняла ванну з піною, чого знову ж таки дуже давно не робила. Після обіду захотілось глянути якийсь фільм, але поки я його обирала, на телефон прийшло повідомлення від Артура, що моє авто вже тут. Я швидко зібралась та вибігла з дому, щоб дістатись сусідньої вулиці, де на думку Артура, я живу.