Правила помсти - Ельма Кіраз

— Я насправді…трохи збентежений цим всім, — він прочистив горло, — це зі мною вперше.

— Що? Ти вперше маєш до когось почуття? — я уважно слідкувала за ним. Чоловік був спокійним, отже, напевно говорив правду.

— Ну ні, це не вперше. Але щоб я так легко і швидко закохався…

— Ти говориш про кохання? — я підняла обидві брови, — отак відразу? Кохання?

— Я відчуваю, що ти особлива. Можеш не вірити мені чи думати, що я жартую. Але після того випадку в барі, Боже, я не спав всю ніч, бо ти просто не йшла мені з голови. Як згадую досі, що вони торкалися тебе…хочеться знести голови. Саме тоді я зрозумів, що просто зобовʼязаний захищати тебе. Бо ти така…

— Яка? — з цікавістю спитала, бо Артур надовго задумався.

— Тендітна. Ніжна. 

— Це…приємно почути, дякую, — я відчула, що порумʼяніли щоки. Це справді було дуже приємно. Та думаю, не варто йому зізнаватись про те, що у мене ніколи не було стосунків. І такого мені ніхто ніколи не казав. Я завжди була сама по собі, бо дідусь і на гарматний постріл не підпускав до мене жодного хлопця. 

— Я дуже радий, що Олена змогла зустріти тебе та запросити на конференцію.

— Не знаю, чи можу сказати те ж саме, — я засміялась та відвернулась. — Тому що ти доволі грубий, зухвалий та невихований. Дозволяєш собі в такій манері розмовляли з підлеглою, яка й так завжди тремтить, як осиковий листок. 

— Це…— він закотив очі та важко видихнув, — я не хочу говорити про Олену зараз. В такий момент.

— В який це? — я навмисно дразнила його. 

— Коли ми тільки удвох. І я можу зробити ось так, — Артур знову нахилився та поцілував мене. Моє серце гупало десь у вухах. Але знову поцілунок був надзвичайним. Від задоволення я легенько прикусила його нижню губу. Через це Артур засміявся, але цього разу перервати все довелось мені.

— Я вже мушу йти.

— Пообіцяй, що ти не змінишся після сьогоднішнього. Не закриєшся від мене. Не втечеш, — він говорив це серйозно.

— Нічого не обіцяю, — я хитро посміхнулась кутиком губ і залишивши ще один короткий поцілунок на його щоці, швидко вийшла з машини.

Я не оберталась, щоб він не вирішив, що я насправді всім цим зачарована. А все так і було. Я намагалась протистояти цим почуттям, цьому потягу. Але все виявилось сильнішим. І чомусь я ні краплі не шкодую. Я йшла, сміючись сама до себе. Зі мною таке вперше. Але вся моя радість вмить зникла, коли хтось з-за дерева вхопив мене вище ліктя. Мною різко заволодів страх, але адреналін миттю дав у голову і я вдарила нападника кулаком в живіт і почала втікати. 

— Кіро! Та ж Кіро! — кричав мені вслід досить знайомий голос і я зупинилась. Кроки приблизились і я повільно повернувши голову, побачила Тараса, що важко йшов, тримаючись за ребро.

— Ти вже геть з глузду зʼїхав!? — я кричала, — для чого так підкрадатися!?

— Досить, — він нахмурився, — я слідкував за вами.

— Для чого? Відколи? — тепер хмурилась я.

— Від самої вашої поїздки до того офісу. Для чого? Що ви там робили? Чому не повернулись на своєму авто? Северину Богдановичу все це взагалі не сподобається.

— А мені то що? Я виконую своє завдання. Ми з ним домовились, що це будуть тільки мої способи.

— Але чому ви там були так довго?

— Яка різниця? — я сіпнула головою.

— Чесно, я вже подумав, що ви вирішили нарешті виконати своє завдання. Вже хотів бігти на допомогу. Але що ж я побачив далі? — він говорив це так, наче вичитував мене. Це починало бісити.

— І що ж? — я схрестила руки на грудях, — якби мені було не було неприємно, та це частина моєї гри. Я мушу завоювати всю його довіру, щоб легко і без зайвого шуму вбити…

— По вашій посмішці після я б не сказав, що це «гра».

— Чого тобі треба, Тарасе? — я розлючено підійшла ближче.

— В першу чергу я вірний вашому дідусю. І найперше мушу бути впевнений, що ви не вирішите зрадити його.

— Та ти в своєму розумі? — я розсміялася, — іди, докладай йому все детально. Це ж твоя головна робота.

І тільки я вимовила ці слова, то мій телефон завібрував. Я швидко витягла його і побачила, що телефонує дідусь. Кинувши погляд на Тараса, побачила, що весь його вигляд каже, що він вже давно про все розповів. Я важко видихнула та підняла слухавку. Звідти почувся злий хриплий голос.

— Якого дідька, Кіро!? Що ти собі дозволяєш!?

— Перестань кричати, — спокійно відповіла, — інакше я кину слухавку і не буду цього слухати.

— Ти не просто не кинеш її, а негайно приїдеш. Негайно!!!

Дідусь завершив розмову, а я відчувала, як все закипає всередині від люті. Вся ця історія вже починає доводити мене до нервового зриву. Тому я не стрималась і дала Тарасу ляпаса. Просто за те, що він пхається не в свої справи.