Правила помсти - Ельма Кіраз

— Вибачте, я мабуть трохи не так висловився… Намагався зробити вам комплімент, але так хвилююся поряд з неймовірною дівчиною. Що говорю нісенітниці.

— Дякую, та я не потребую компліментів. Від вас.

— Ну що ви так різко, — чоловік підійшов ближче та перегородив мені шлях відступу. До горла почала підбиратись паніка, — я ж просто хочу познайомитись.

— Я не знайомлюсь на роботі. В мене є купа інших справ. Знайдіть собі для розмов когось іншого, — я намагалась відійти вбік та піти, але чоловік вперто перешкоджав мені. Я подивилась в сторони, чи раптом нема нікого, хто б міг допомогти, та всі навколо були зайняті своїми справами.

— Ну всього лиш одна розмова. Один келих шампанського. Один танець. І можливо ви передумаєте.

— Ні! Пропустіть мене! — я захотіла вже просто штовхнути його, але чоловік перехопив мою руку та взяв за запʼястя. Я опустила очі на його пальці, що стискали мою шкіру і відчула, що мене просто починає нудити від страху. Знову в голові зʼявився той бар і ті неадекватні мерзотники. Я підняла погляд на обличчя цього чоловіка і він не був схожий з ними. Отже я натрапила на чергового ідіота.

— Здається тобі сказали пропустити дівчину! — біля нас наче грім зʼявився голос Артура і мені хотілося ледь не заплакати від радості.

— Що? — той чоловік обернувся, не відпускаючи моєї руки, — ти ще хто?

— Забери від неї свої руки!  — Артур різко відштовхнув того типа і ніжно взявши мене за руку, притягнув до себе. Моє серце готове було вистрибнути з грудей, то я притулилась до міцного тіла чоловіка і спробувала віддихатися.

— Як ти поводишся? — буркнув той чоловік, — ніякої поваги.

— А у тебе вона є, тварино? Чіпляєшся до дівчини, яка відразу сказала, що не бажає з тобою розмовляти.

— Ми не закінчили свою розмову, — він кинув на мене свій огидний погляд, — вона була вже більш налаштована…

— Вона моя, ясно!? — крізь зуби сказав Артур і я вражено затримала подих, — іди шукай собі когось іншого. А біля неї щоб і духу твого не було!

Чоловік кинув на мене, здається, ображений погляд, але таки розвернувся та пішов геть. Я відчувала, яким сильно напруженим був Атур і як він стискав кулак. Невже готовий був вдарити його? Я не відходила від нього, поки той чоловік не зник з моїх очей.

— Дякую тобі…— тихо заговорила, — ти знову врятував мене зі схожої ситуації…

— Так…— Артур ніби щось згадав і різко відпустивши мою руку, відійшов вбік на пристойну відстань, — ти любиш притягувати неприємності.

— А ти любиш їх вирішувати, — я хмикнула.

— Не скажу, що мені це подобається. Але інакше я не можу.

— Артуре, я справді дуже вдячна тобі…

— Добре, — він не дав мені договорити, — далі буть…обережнішою, — чоловік кинув на мене різкий погляд і просто розвернувся та пішов надвір.

Я залишилась стояти на місці, притискаючи фотоапарат до себе і було невтямки, що це щойно відбувалося. Спочатку яро захищає мене, називає своєю… А потім просто втікає. Хай там що, але моя цікавість перевищує багато інших емоцій, тому я зірвалась з місця та побігла за ним.

— Артуре! Артуре, зачекай! — як могла я поспішала на підборах. Він почув мене та обернувся, але не відреагував. Лише я помітила, що він затягнувся цигаркою та випустив дим. Відколи це він палить? — Артуре! — я встигла та вчепила його за лікоть.

— Що таке? — він відповів якось розлючено.

— Чого ти…злишся…— я вражено підняла обидві брови.

— Яка тобі різниця? — він знову затягнувся димом та викинув недопалок у смітник, що був неподалік. Запах його цигарок був інакшим, ніж у дідуся. Мені навіть сподобався…

— Тому що я хочу зрозуміти тебе! — я теж почала говорити на підвищених тонах, — це заборонено?

— А коли мені можна буде зрозуміти тебе? — Артур сховав руки в кишені штанів, — ти загадка ще та.

— Про що ти говориш? — я скривилась, бо взагалі не розуміла його.

— Про… чорт! Про те, що було тоді в залі. Ти була поряд, в моїх обіймах. Ось, — він вказав на свою сорочку, де досі виднілося міце, що я зімʼяла, — як сильно тобі подобалось бути зі мною. А потім що? Ти просто втекла. Бо прийшла Оля? І що з того?

— Артуре, я…— спробувала щось вигадати, але те, яким напруженим він був, змусило мене забути всі слова.

— Ти боїшся мене, Кіро? Чи ти просто граєшся зі мною?  Оце я й хочу зрозуміти…