Правила помсти - Ельма Кіраз

Погляд Артура наче намагався запамʼятати кожну деталь мого обличчя. Сьогодні його очі були якісь по-особливому зелені. Відчуваючи, як сильно бʼється його серце, я розхвилювалась сама. То ж наші пульси мабуть зашкалювали. Тонкий запах його парфуму огорнув зі всіх сторін і ніби проник під мою шкіру. Я почувалась просто беззахисним кошеням в таких міцних та владних руках. Чоловік дивився на мене та риси його обличчя помʼякшились. Він ніби легенько посміхався і мені хотілося вірити, що це саме через мене. В той момент час зупинився. Мені було байдуже де ми, що повинні робити чи що хтось нас побачить. Це було так особливо, що мені здавалося, навіть ноги не торкаються землі. Бо все здавалось таким нереальним. Артур поклав долоню мені на щоку і великим пальцем легенько почав малювати кола. Здається, не знайдеться слів, щоб описати те, що тоді я відчувала та який хаос творився у моїй голові. Я сильніше стисла рукою його сорочку, мабуть добряче помнувши її. А далі… Він повільно нахилився, але для мене відстань між нами зменшувалась занадто швидко. До поцілунку залишалось лише декілька секунд, бо Артур все ж на мить зупинився. І я вже готова була прийняти все це та піддатися слабкості. Але поряд пролунав щасливий голос.

— А ось ви де, — до нас мало не підбігла Оля, посміхаючись та обережно тримаючи свою сукню, — ми думали, що ви вже втекли.

— Ні. Ми тут, — я криво посміхнулась і різко звільнилась з обіймів Артура. Тоді ніби я прийшла до тями і зрозуміла, яку помилку ледь не вчинила. Як мало залишалось до того, щоб все зруйнувати… І я практично погодилась на це.

— Гаразд. Тоді…завершуйте тут свої справи. І ходіть до нас розважатися. Бо так пропустите все на світі, — наречена оглянула нас зворушливим поглядом і швидко мало не побігла геть.

— Я мушу…йти…— я опустила очі в підлогу і швидко вхопила свій фотоапарат з диванчика. 

Артур же не зронив жодного слова. Лише мимоволі я побачила, що він просто слідкує за тим, що я роблю. Але сам ніби й не ворушився зовсім.  
Я намагалась втікати спокійно, але всім серцем хотіла просто бігти. Коли точно зникла з поля зору Артура, то швидким кроком опинилась на вулиці. Там було купа людей, що вийшли подихати свіжим повітрям, незважаючи на те, що надворі був глибокий жовтень. Тому мені довелося швиденько їх всіх оминати, щоб знайти хоча б якесь місце на декілька хвилин, аби побути самій. Що я наробила… Піддалась на таку очевидну спокусу. А може він просто хотів розіграти мене. Перевірити, що б я робила в такому випадку. По його поведінці не сказала б, що він здогадується, хто поруч з ним. Але зважаючи, як Артур поводиться з тією ж Оленою. То зі мною він може бути в сто разів гіршим. Я зі всіх сил боролась сама з собою, не даючи сльозам потекти по щоках. Але все-таки емоції були сильнішими і я заплакала. Повільно притулилась спиною до холодної стіни ресторану. Як же я втомилась… Ніколи не думала, що це буде так складно. Всі десять років, які дідусь спочатку розповідав мені про помсту, а потім всіляко готував, я вважала, що легко зможу це зробити. Уявляла собі, як мучиться та скиглить моя жертва і врешті я роблю головний постріл. Але в моїй голові мій ворог виглядав точно не так… Він не рятував мене від огидних типів. Не тримав мене так міцно за талію. Не поправляв волосся. Не намагався поцілувати. Мій уявний ворог був бридкий, злий та жорстокий. Бо він убив мого тата не роздумуючи. Але Артур жк не такий. Деколи мені навіть здається, що це не він вбивав його… Але ж дідусь усе добре перевірив та не міг помилитися. Отже я була за крок до того, щоб поцілуватися зі своїм найбільшим ворогом. Господи, невже Тарас все-таки був правий. І мені потрібен захист, але не від ворогів чи вбивці. А захист від самої себе. Мене потрібно оберігати від дурних та заборонених почуттів, що намагаються проникнути в моє серце. І якби сьогодні Тарас був поряд зі мною, то тієї ситуації б навіть близько не сталося. Що ж, думаю, варто таки переглянути його роль у моєму житті. Як би я ненавиділа його, та щоб довести справу до кінця, в мене має бути холодний розум. 
Я визирнула зі свого сховку та помітила, що вже майже всі люди повертаються назад до залу. Можливо там відбувається щось цікаве, а я фотограф і ховаюся тут попід стінами ресторану. Тому набравши повні легені повітря, я швидко побігла до запасного входу, яким можна було користуватися персоналу та опинилась в залі якраз тоді, коли для молодят виносили їх весільний торт. Я робила кадри з усіх можливих ракурсів, а також намагалась поглядом знайти Артура. Але де б я не глянула, чоловіка ніде не було. Спочатку я не надавала цьому значення, але коли церемонія з тортом закінчилась, а він так і не зʼявився, то мене чомусь охопила дивна тривога. А якщо він просто пішов…

— Як ти тут? — мене знову знайшла Оля. Вона була такою щасливою, що це ставало заразним. То ж поряд з нею я трохи розслабилась та навіть усміхнулась.

— Все дуже добре. Тільки трохи втомилась. Але воно того варте, адже там такі кадри…— я хитро посміхнулась.

— Ну-у-у…не інтригуй мене. Бо я зараз почну просити тебе їх показати.

— А я б і не показала, — я сховала фотоапарат за спину, а наречена голосно засміялася.

— Ти вибач, що я тоді так…перервала вас з Артуром, — Оля заговорила про це і моя спокійна радість знову змінилась на тривогу. — Я не хотіла, правда. До речі, ми з Юрою довго сперечалися, є між вами щось чи нема. Але я цю іскру ні з чим не сплутаю. То ж я перемогла, — вона знову засміялась і я навіть не встигла нічого заперечити. Бо вже в ту ж мить Олю хтось покликав і наречена швидко зникла з мого поля зору.

— А мені все-таки здавалося, що я помиляюся, — біля мене заговорив абсолютно незнайомий голос і я перелякано повернула голову.

— Перепрошую? — я звернулась до молодого чоловіка.

— До останнього я не вірив, що ви можете бути просто фотографом. Така вишукана та вражаюча, ви повинні бути гостею наречених. Але ви лише робите для них фото.

— Вам щось не подобається? — я підняла одну брову, — може ви хочете, щоб я вас більше фотографувала?