Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Місіс Болтон їла разом з місіс Бетс у кімнаті економки, у них встановилися добрі стосунки. Здавалося, кімнати слуг присунулися на диво близько, майже до самих дверей Кліфордового кабінету, хоч раніше були так далеко. Адже місіс Бетс, бувало, сиділа в кімнаті місіс Болтон, до Коні долинали їхні стишені голоси, і тоді вона сприймала якусь сильну зовнішню вібрацію робочих людей, що майже затоплювала їхні вітальні, коли вони з Кліфордом залишалися самі. Так змінився Реґбі з одною тільки появою місіс Болтон.
І Коні почувалася звільненою, в іншому світі; відчувала, що по-іншому дихає. Та вона все ще боялася того, що багато її коренів, очевидно, смертних, сплуталося з корінням Кліфорда. Однак вона дихала вільніше, і в її житті мала початися нова фаза.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Місіс Болтон зупинила своє дбайливе око на Коні, вважаючи, що й на неї має поширюватися її жіноча та професійна опіка. Вона завжди переконувала її світлість прогулятися, проїхатися в Утвейт, побути на повітрі. Адже у Коні з'явилася звичка сидіти коло каміна, ніби читаючи, чи ліниво щось шити, чи взагалі без жодного заняття.
Одного вітряного дня невдовзі після від'їзду Гілди місіс Болтон сказала:
— Ну чому б вам не прогулятися до лісу й не подивитися на нарцисики коло хатини лісника? Важко побачити в березні щось гарніше. Можна поставити букетик у кімнаті, дикі нарцисики завжди виглядають так весело, правда?
Коні уважно слухала її, не звернула уваги навіть на нарцисики замість нарцисів. Дикі нарциси! Врешті не варто варитися у власному соку. Знову прийшла весна… «Вертаються пори року, та не вертається День чи солодкий дотик Вечора чи Ранку».
І лісник, його тонке біле тіло, немов самотня тичинка невидимої квітки! Вона забула його у своїй невимовній депресії. А тепер щось піднялося в ній «біліше від колон і порталів»… залишилося тільки пройти ці колони й портали.
Вона почувалася міцнішою, впевненіше ходила, до того ж у лісі вітер був не такий стомливий, як у парку, де просто сплющував її.
Вона хотіла забути, забути весь світ, усіх жахливих людей з мертвими тілами. «Ти маєш народитися знову! Я вірю у воскресіння тіла! Пшеничне зерно, яке впаде в землю й не помре, не зможе не прорости. Коли проросте крокус, я так само з'явлюся й побачу сонце!» Під березневим вітром безконечні фрази пропливали в її свідомості.
Тонкі, дивовижно яскраві сонячні промені стрибали по чистотілу на узліссі, жовті і сяйливі, вони виблискували під ліщиновими лозинами. А ліс був спокійний, спокійніший, хоча водночас поривчастий від сонячних променів. Розцвіли перші квіти, і весь ліс наче зблід від безконечної білизни крихітних анемонів, які вкрили розворушену землю. «Світ поблід від того подиху». Та цього разу це був подих Персефони, яка вийшла з пекла холодним ранком. Налітали холодні пориви вітру, і нагорі він лютував, заплутавшись у гіллі. І він також попався й намагався визволитися, цей вітер, схожий на Авесалома. Які холодні анемони похитують блідими оголеними плечима над криноліновими спідницями зелені. Та спідниці витримували. А коло стежки декілька перших побляклих кущиків первоцвіту розкривають свої жовті пуп'янки.
Угорі все гуділо й колихалося, а донизу доходили тільки холодні подихи. У лісі Коні відчула дивне збудження, її щоки палали, очі горіли голубим вогнем. Вона йшла повільно, часом зриваючи первоцвіт і перші фіалки, що пахли солодко й холодно, солодко й холодно. Так вона брела вперед, не вибираючи шляху.
Нарешті вона дійшла до просіки в дальньому кінці лісу й побачила камінний будинок з плямистою зеленою покрівлею; він здавався майже рожевим, наче свіжа ніжка під шапочкою гриба, а камінь немов потеплів від сонячної хвилі. Коло дверей іскрився жовтий жасмин, коло замкнутих дверей. Але жодного звуку, з комина не куриться, собака не гавкає.
Вона тихо зайшла за будинок, туди, де піднімався схил, маючи на те причину — побачити нарциси.
Там вони і росли — ці квіти на коротких ніжках, живі й яскраві, вони шаруділи, тріпотіли, тремтіли, не маючи куди сховати свої голівки, відвертаючись від вітру.
Вони в розпуці трясли своїми яскравими сонячними обновками. Та, можливо, їм це подобається, можливо, їм справді подобалася ця штовханина.
Констанс сіла, спершись на молоду сосну, яка гойдалася під нею, дивовижно жива, гнучка й могутня у своєму пориві вгору. Рівна жива споруда з верхівкою коло сонця! Вона спостерігала, як з сонячними припливами, що зігрівали їй руки й коліна, нарциси золотіють. Вона навіть уловила в'язкий, нечутний запах квітів. І тут, така нерухома й самотня, вона, здається, потрапила в течію своєї власної долі. Спочатку прив'язана шнурком, вона хилиталася, її кидало з боку в бік, як човен на мертвому якорі, тепер — вільна у плавбі за течією.
Сонячне світло змінилося прохолодою, нарциси опинилися в тіні й тихо дрімали. Так вони простоять цілий день і довгу холодну ніч. Такі міцні в своїй тендітності! Вона підвелася, трохи задубівши, зірвала декілька нарцисів і пішла вниз. Вона не любила зривати квіти, але хотілося взяти з собою жмутик, їй доводилося повертатися до Реґбі з його стінами, і тепер вона ненавиділа його, особливо його стіни. Стіни! Завжди стіни! Хоча на такому вітрі їх бракувало.
Коли вона прийшла додому, Кліфорд запитав:
— Ти куди ходила?
— Просто гуляла в лісі! Поглянь, що за милі крихітні нарциси! Подумати тільки — вони вийшли з землі!
— І так само з повітря й сонця, — сказав він.
— Але зачала їх земля, — вона відрубала так різко, що навіть сама трохи здивувалася.
Наступного дня вона знову пішла до лісу. Вона пішла широкою дорогою, яка, звиваючись, піднімалася між модрин до джерела, котре називалося Джонова Криниця. На цій стороні пагорба стояв холод, і жодної квіточки під темними тінями модрин. Але крижане маленьке джерельце спокійно било зі свого дна, викладеного чистими, червонясто-білими кругляками. Яке воно крижане й чисте! Як виблискує! Безсумнівно, новий лісник вимостив його новим камінням. Вона слухала тихе дзюрчання води, яка переливалася через край і маленьким струмочком бігла вниз. Навіть крізь гул модринового лісу, що огортав своєю сердитою, безлистою, вовчою темрявою підніжжя пагорба, чувся дзенькіт крихітних водяних дзвіночків.
Місце було трохи зловісним, холодним, сирим. Однак з цього джерела пили воду, мабуть, сотні років. Тепер більше не п'ють. Його крихітний острівець був темний, холодний і похмурий.
Вона підвелася й повільно пішла в
