Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
— Так, компанія піклується про мене, я завжди це кажу. Та я ніколи не забуду, що вони сказали про Теда, хоча ніколи ще в шахту не спускався чоловік такої сили й мужності, а вони за це зганьбили його як боягуза. Та що вдієш, він помер і нічим не міг себе перед ними захистити.
У своїй розмові жінка виказувала дивну суміш почуттів, їй подобалися шахтарі, яких вона так багато років виходжувала; та вона почувалася вищою за них. Вона почувалася майже аристократкою, водночас у ній тліло почуття образи по відношенню до правлячого класу. Господарі! В диспуті господарів та простих людей вона завжди була на боці простих людей. Та коли про змагання не йшлося, вона прагнула переважати, хотіла належати до вищих класів, її зачаровували вищі класи, збуджуючи особливу англійську пристрасть до вищості, її хвилювала перспектива приїхати до Реґбі, хвилювала можливість розмовляти з леді Чатерлей; даю слово, це не дружина якогось шахтаря! Вона так часто це повторювала. Однак було видно, що в ній нуртує заздрість до Чатерлеїв, заздрість до господарів.
— Ну, так, звичайно, леді Чатерлей вже ледве дихає! Щастя, що в неї є сестра, яка прийшла на допомогу. Чоловіки не думають: що багаті, що бідні — сприймають те, що робить для них жінка, як належне. О, я вже говорила про це шахтарям багато разів. Але, знаєте, серу Кліфорду доводиться дуже важко з таким каліцтвом. Вони завжди були гордовитою родиною, навіть трохи пихатою, і мали на це право. А потім зазнати такого! І це тяжко вдарило по леді Чатерлей, мабуть, по ній тяжче. Що вона втрачає! Я жила з Тедом лише три роки, але, даю слово, поки він був зі мною, я мала чоловіка, якого неможливо забути. Веселий, як сонце. Такий трапляється один на тисячу. Хто б міг подумати, що його вб'є? Донині не можу повірити, ніколи й не вірила, хоча обмивала його власними руками. Але він ніколи не вмирав для мене, ніколи. Я ніколи так не думала.
У Реґбі з'явився новий голос, зовсім новий для Коні; він торкав у ній якусь нову струну.
Однак спочатку, тиждень-другий, місіс Болтон поводилась у Реґбі дуже тихо, вона втратила свою впевнену, начальницьку манеру, нервувалася. З Кліфордом ставала сором'язливою, майже наляканою, мовчазною. Йому це сподобалося, до нього скоро повернулося самовдоволення, й він дозволяв їй робити все необхідне, навіть не помічаючи її. — Вона корисна нікчемність! — сказав він. Коні здивовано витріщилася на нього, але не заперечила. Такі різні враження у двох різних людей!
І невдовзі він почав триматися з нянькою гордовито, неначе лорд. Здається, вона цього й чекала, та він грав свою роль, не знаючи, що йому підігрують. Ми схильні виконувати те, чого від нас сподіваються! Шахтарі, поки вона їх перев'язувала чи доглядала за ними, нагадували дітей, розмовляли з нею, розповідали про свої болячки. Даючи їм свої призначення, вона завжди почувалася такою ґрандіозною, майже надлюдиною. А тепер Кліфорд примусив її почуватися маленькою, мало не служницею, і вона прийняла це без жодного слова, пристосовуючись до вищих класів.
Вона прийшла дуже тиха зі своїм видовженим красивим обличчям і потупленими очима, готова виконувати його вказівки. І сказала смирно:
— Зробити це, сер Кліфорд? Зробити це?
— Ні, поки що не треба, пізніше.
— Гаразд, сер Кліфорд.
— Зайдіть за півгодини.
— Гаразд, сер Кліфорд.
— І прошу, заберіть звідси ці старі папери.
— Гаразд, сер Кліфорд.
Вона тихо вийшла, а через півгодини знову тихо зайшла. Вона боялася, але не мала нічого проти. Вона вивчала вищі класи. Кліфорд не викликав у неї ні образи, ні антипатії, він просто становив частину феномена, феномена людей з вищих класів, раніше їй не відомих, але з яким тепер передбачалося познайомитися. Вона краще почувалася з леді Чатерлей, і врешті саме від господині дому найбільше залежало.
Увечері місіс Болтон вкладала Кліфорда в ліжко, сама спала через коридор від його кімнати, приходила до нього, коли він уночі викликав її дзвіночком. Вона так само прибирала його вранці і скоро навчилася обслуговувати його повністю, навіть голила його у своїй м'якій ненав'язливій жіночій манері. Вона була дуже вправною й досвідченою і скоро зрозуміла, як тримати його в своїй владі. Врешті, коли намилюєш йому підборіддя й ретельно витираєш щетину, він не так уже й відрізняється від шахтарів, її не турбувала його погорда і брак прямоти, вона засвоювала новий досвід.
Водночас Кліфорд у глибині душі так ніколи й не пробачив Коні за те, що вона передала чужій, найнятій жінці особистий догляд за ним. Він сказав собі, що це вбило істинну квітку їхньої близькості. Та Коні на це не зважала. Красива квітка їхньої близькості здавалася їй орхідеєю, паразитичним пагоном на дереві її життя, з якого розцвітала, як на неї, досить нікчемна квітка.
Тепер, коли в неї з'явилося більше власного часу, вона могла награвати на піаніно в своїй кімнаті нагорі й співати: «Кропиви не торкайсь… зв'язки любові так важко розірвать». Донедавна вона не могла збагнути, як важко розірвати ці зв'язки любові. Та слава Господу, вона послабила їх! Було так радісно залишатися самою, не говорити з ним весь час. Коли він зоставався сам, він стукав-стукав-стукав на друкарській машинці до нескінченності. Та коли він не «працював» і вона опинялася поряд, він говорив, весь час говорив; аналізував нескінченні дрібні нюанси людей і мотивів, результати, характери, особистості, аж поки їй набридло. Роками їй це подобалося, тоді набридло і раптом виявилося надмірним. Вона з вдячністю залишалася сама.
Здавалося, ніби тисячі й тисячі маленьких корінців і ниточок його й її свідомості зрослися докупи в заплутаний сувій і не могли більше вміститися, і рослина гинула. Тепер спокійно, непомітно вона почала розплутувати цей сувій його й своєї свідомості, м'яко, одна за одною розриваючи нитки, терпляче й нетерпляче прямуючи до ясності. Та зв'язки такої любові ослабити важче, ніж будь-які інші, хоча поява місіс Болтон стала у великій пригоді.
Та йому й тепер хотілося давніх інтимних вечорів за розмовами з Коні — за розмовами або читанням уголос. Але тепер
