Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Знову задощило. Але через день чи два вона вийшла під дощ і пішла до лісу. А опинившись там, попрямувала до хатини. Ішов дощ, але не дуже холодний, і ліс здавався таким тихим, відстороненим, недосяжним у присмерку дощу. Вона прийшла до вирубу. Нікого! Хатина замкнута. Та вона сіла на тесаний поріг під грубим дашком і грілася власним теплом. Так вона сиділа, дивилася на дощ, прислухалася до безлічі його безшумних звуків, до дивного шелесту вітру у верховітті, хоч, здавалося, вітру й не було. Навколо стояли старі дуби, сірі, могутні стовбури, чорні від дощу, живі й круглі, вони розкидали навколо свої відважні кінцівки. По доволі чистій від підліску землі розсипалися анемони; далі — пара кущів — бузини чи калини й червонясте плетиво ожини; стара коричнева трава майже зникла під зеленим анемоновим пір'ям. Мабуть, це одне з незайманих місць. Незайманих! Весь світ був займаним.
Не все можна зайняти. Ти не займеш банку сардин. А саме на це схожі багато жінок і чоловіків. Але землю..!
Дощ ущухав. Між дубами з'явилися просвітки. Коні хотілось іти, але вона не рухалася; їй ставало холодно, однак всеохопне відчуття внутрішньої покривдженості немов спаралізувало її.
Займана! Можна почуватися займаною, навіть коли тебе ніхто не торкнувся. Спаплюжена мертвими словами, які обернулися непристойностями й мертвими ідеалами, доведеними до одержимості.
Вибіг мокрий рудий пес, та не загавкав, тільки підняв мокрого наїжаченого хвоста. За ним ішов чоловік у мокрій, чорній шкіряній куртці, немов у шофера, його обличчя спалахнуло. Вона відчула, як він, побачивши її, стишив свій швидкий крок. Вона підвелася під грубим дашком у своєму сухому сховку шириною з долоню. Він мовчки вклонився, повільно наближаючись. Вона почала відходити.
— Я вже йду! — сказала вона.
— Ви що, чекали, щоб зайти всередину? — сказав він, дивлячись не на неї, а на хатину.
— Ні, я просто на пару хвилин сховалася від дощу, — вона відповіла з спокійною гідністю.
Він глянув на неї. Здавалося, вона змерзла.
— Отже, се-ер Кліфорд не знайшов ключа-а? — запитав він.
— Ні, але це не має значення. Я можу сидіти під цим дашком, зовсім не мокнучи. До побачення! — Вона ненавиділа надмірність його тягучої місцевої вимови.
Він роздивлявся, як вона відходить. Тоді відкинув куртку, запхав руку в кишеню штанів і витяг ключ від хатини.
— Краще візьміте цей ключ, а я встрою загін для пташат в якомусь іншому місці.
— Що ви маєте на увазі? — запитала вона.
— Я гуворю, що мо' знайти друге місце для висадки фазанів. Якщо ви хочете ту бути, не тра, щоб я ту весь час крутився.
Вона поглянула на нього, второпуючи зміст через туман діалекту.
— Чому ви не розмовляєте нормально? — запитала вона холодно.
— Я? Я думав, що гуворю нормально.
Пару хвилин вона мовчала від злості.
— Значить, якщо хочете ключ, беріть. Чи завтра. Спочатку я все тута позабираю. Добре?
Вона ще більше розлютилася.
— Не хочу я вашого ключа, — сказала вона. — Не хочу, щоб ви щось тут забирали. І зовсім не хочу виганяти вас з вашої хатини, дякую! Я тільки хотіла часом посидіти тут, як от сьогодні. Та мені чудово і під дашком, тому прошу більше нічого не говорити.
Він знову подивився на неї своїми злими голубими очима.
— Отако-ої! — почав він на своєму тягучому повільному діалекті. — Ваша світлість ту так само бажана, як Різдво, во вам хатина, і ключ, і всьо таке. Тільки тапера час підкидати яйця, і тра чимало ту поробити, приглядіти за ними і всьо таке. Зимою я сюди не ходжу. Але весною, тож сер Кліфорд хоче фазанів… А ваша світлість не захоче, щоб я весь час ту крутився, поки ви ту.
Вона слухала з неясним здивуванням.
— Що мені до того, що ви тут? — запитала вона.
Він зацікавлено глянув на неї.
— Ви мені на заваді! — відрубав коротко, але твердо.
Вона почервоніла.
— Дуже добре! — сказала вона нарешті. — Я не буду вас турбувати. Хоча думаю, мені б хотілося посидіти, подивитися, як ви доглядатимете за пташенятами. Мені б це було приємно. Але якщо ви думаєте, що це вам стане на заваді, я вас не буду турбувати, не бійтеся. Ви — не мій лісник, а сера Кліфорда.
Ця фраза прозвучала дивно, вона й не знала, чому. Так вирвалося.
— Нє-а, ваша світлість. Це — власність вашої світлості. Прошу, тілько ваша світлість захоче й забажає, в будь-який час. Ви можете вигнати мене, тілько попередьте за тиждень. Тілько…
— Тільки що? — вона запитала вражено. Дивним комічним жестом він відсунув капелюха назад.
— Тільки може статися, що ви тута захочете побути самі. Щоби я тута не крутився.
— Але чому? — запитала вона розлючено. — Ви що, дикун якийсь? Чи ви думаєте, я маю вас боятися? Чому я взагалі маю зважати на вас і на те, є ви тут чи нема? Яке це має значення?
Він подивився на неї, його обличчя аж засвітилося від злого сміху.
— Ви тута ні до чого, ваша світлість. Зовсім ні до чого, — сказав він.
— Ну, тоді в чому справа? — запитала вона.
— Отже, ваша світлість хоче інший ключ?
— Ні, дякую! Не маю бажання.
— Но я зроблю його. Нам тра два ключі від цього місця.
— Я вважаю вас зухвалим, — сказала Коні, трохи почервонівши й задихавшись.
— Нє, нє! — він швидко відповів. — Не кажіть так! Нє, нє! Я нічого не мав на увазі. Я тілько подумав, коли ви прийдете сюда, мені тра вимітатися, це займе багато роботи. Та якщо ваша світлість не стане мене помічати, тоді… Це хатина сера Кліфорда, і всьо буде, як захоче ваша світлість, всьо буде, як захоче й забажає ваша світлість, тим більше, що ви не зважатимете на мене і на мою роботу, ту, що я мушу робити.
Коні пішла звідти, вкрай збентежена. Бракувало певності, чи її образили й смертельно зневажили, чи ні. Мабуть, цей чоловік справді мав на увазі тільки те, що сказав — ніби вона хоче, щоб він тримався від цього місця подалі. Так ніби вона цього так уже й хотіла! Так ніби це має якесь значення — він і його безглузда присутність. Вона йшла додому спантеличена, не знаючи, що думати, як реаґувати.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Коні здивувало
