Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

— А що буде потому? — запитав Кліфорд.

— Не маю ні найменшої уяви, але думаю, щось буде, — сказала леді.

— Коні каже, що люди стануть струменями диму, Олів за те, щоб стерилізувати жінок, а дітей вирощувати в пляшках, а Дюкс каже, ніби фалос — міст до майбутнього. Цікаво, що буде насправді? — сказав Кліфорд.

— О, не хвилюйся! Дати б раду з сьогоднішнім днем, — сказала Олів. — Тільки не баріться з пляшками для дітей і звільніть бідолашних жінок.

— Можливо, на наступному етапі з'являться справжні чоловіки, — сказав Томі. — Справжні, розумні, здорові чоловіки і здорові красиві жінки! І це буде зміна, велика зміна в порівнянні з нами! Ми не чоловіки, і жінки — не жінки. Ми тільки церебральні замінники, механічний та інтелектуальний експеримент. Можливо, колись настане цивілізація істинних чоловіків і жінок замість купки мудрагелів на інтелектуальному рівні семилітньої дитини. Це буде навіть цікавіше за людей з диму чи дітей з пляшок.

— Ну, коли мова заходить про справжніх жінок, я здаюся, — сказала Олів.

— Звичайно, тільки наш дух заслуговує на життя, — сказав Вінтерслоу.

Коли всі роз'їхалися, краще не стало. Вона робила все, що їй належало, але роздратування й утома ослабили тіло, вона нічого не могла вдіяти. Дні перемелювалися один за одним з дивною безболісністю, однак нічого не відбувалося. Хіба що вона худла, це помітила навіть економка і спитала її, в чому справа. Навіть Томі Дюкс наполягав, що вона нездорова, хоча вона твердила, ніби почувається добре. Вона тільки почала боятися страхітливих білих надгробків, особливої відразливої білизни карарського мармуру, неприємної, немов вставний зуб. Вони стирчали на схилі під тевершелською церквою і так чітко й похмуро виднілися з парку. Огидні фальшиві зуби надгробних пам'ятників, які наїжачилися на схилі, навівали на неї забобонний жах. Вона відчувала, недалекий той час, і її тут поховають, на додаток до жахливої юрби мерців під пам'ятниками й надгробками, тут, у цих огидних центральних графствах.

Вона потребувала допомоги і знала про це, отож написала невеликого cri du cœur[14] своїй сестрі Гілді. «Останнім часом мені погано, і я не знаю, що зі мною коїться».

Лист знайшов Гілду в Шотландії, де та поселилася. Вона приїхала в березні, сама, за кермом свого елеґантного двомісного автомобіля. Піднялася угору по схилу, сигналячи в ріжок, потім промчала навколо овального газона, на якому стояли дві височезні берези, увінчуючи плаский майданчик перед будинком.

Коні вибігла на ґанок. Гілда зупинила машину, вийшла й поцілувала сестру.

— Коні! — вигукнула вона. — Що сталося?

— Нічого! — сказала Коні, потупившись, та, на відміну від Гілди, вона знала про свої страждання. Обидві сестри мали схожу золотисту, блискучу шкіру й м'яке каштанове волосся, міцну, красиву від природи будову тіла. Але тепер Коні здавалася худою, з землистим обличчям, з джемпера стирчала тонка жовтувата шия.

— Але ж ти хвора, дитино! — сказала Гілда тихим, наче задиханим голосом, який так само виявився в обох сестер схожим. Гілда майже на два роки була старша за Коні.

— Ні, ні, не хвора, мабуть, трохи втомлена, — сказала Коні якось жалісливо.

На Гілдиному обличчі спалахнув войовничий вогонь. Ззовні м'яка й спокійна, ця жінка належала до амазонок того старого типу, які не вміли пристосовуватися до мужчин.

— Прокляте місце! — вона промовила спокійно й подивилася на бідолашне, незграбне Регбі з щирою ненавистю.

Сама вона виглядала м'якою й теплою, як стигла груша, й була амазонкою справжнього старого виховання. Вона спокійно зайшла до Кліфорда. Він подумав, яка вона красива, та водночас здригнувся. Сім'я його дружини не знала манер чи етикету, до яких він звик. Власне, він вважав їх людьми з іншого світу і при зустрічі з ними ладен був стрибати крізь обруч.

Він сидів у своєму кріслі прямий і підтягнутий, волосся — біляве і прилизане, обличчя — свіже, голубі очі — бліді й трохи випуклі, вираз — незворушний і висококультурний. Гілді він видався дурним, надутим. Він чекав, дивився з апломбом, та Гілді було байдуже, як він дивиться, вона йшла в атаку, і навіть якби перед нею був Папа римський чи імператор, це не мало б значення.

— Коні жахливо погано виглядає, — сказала вона лагідним голосом, прикипівши до нього красивими, блискучими сірими очима. В ній було стільки дівочості, такою ж була Коні, але він добре знав, яка камінна шотландська впертість за цим ховається.

— Вона трохи схудла, — сказав він.

— Ти вживав з цього приводу якихось заходів?

— Ти вважаєш, є потреба? — запитав він з найулесливішою англійською холодністю — ці дві риси часто йдуть у парі.

Гілда тільки і розпашілась, не відповідаючи; як і Коні, вона не завжди спромагалася на дотепну відповідь; тож вона палахкотіла вогнем, а він почувався гірше, ніж якби вона щось говорила.

— Я відвезу її до лікаря, — сказала нарешті Гілда. — Ти знаєш якого-небудь доброго місцевого лікаря?

— Боюся, що ні.

— Тоді я відвезу її в Лондон, де у нас є лікар, якому ми довіряємо.

І хоч Кліфорд кипів від люті, він не сказав нічого.

— Я збираюся переночувати, — сказала Гілда, стягаючи рукавички, — а завтра повезу її до міста.

Кліфорд пожовк від злості, а ввечері білки його очей так само виглядали жовтими. Він вкрай лютився. Але Гілда трималася з впертою скромністю й дівочою невинністю.

— Тобі потрібна нянька чи щось таке, щоб вона особисто за тобою дивилася. Тобі насправді потрібен слуга-чоловік, — підкреслено спокійно сказала Гілда за пообідньою кавою. Вона говорила у своїй м'якій, начебто ласкавій манері, та Кліфорду здавалося, ніби вона ціпком молотить його по голові.

— Ти так думаєш? — запитав він холодно.

— Впевнена! Це необхідно. Інакше батько чи я заберемо Коні звідси на декілька місяців. Так не може тривати.

— Що значить: так не може тривати?

— Ти що, не дивився на цю дитину? — запитала Гілда, втупившись у нього. У цю мить він нагадував великого вареного рака, принаймні так їй здалося.

— Ми обговоримо це з Коні, — сказав він.

— Я вже з нею все обговорила, — сказала Гілда.

Кліфорд надто довго побув у руках няньок, він їх ненавидів, адже вони не залишали йому нічого інтимного. А слуга!.. Нестерпно, щоб якийсь чоловік крутився коло нього. Краще будь-яка жінка. Але чому не Коні?

Обидві сестри вранці від'їхали, Коні скидалася на різдвяне ягнятко, така маленька коло Гілди, котра сиділа за кермом. Сера Малколма не було, але кенсінґтонський дім був відкритий.

Лікар уважно оглянув Коні, розпитав усе про її життя. «Я бачу ваші і сера Кліфорда фотографії. Часом в ілюстрованих газетах. Ви майже