Уран - Микола Якович Зарудний

— Так.

— Якщо нема, не церемонься, скажи.

Одягнувши свою найкращу сукню, Степка пішла у місто. Пряма вулиця вивела її на Південний бульвар. Перед нею лежало море. Яскраво світилися вогні в порту і на кораблях. У вечірній імлі десь далеко-далеко пропливали каравани суден. Сторожко озираючись, виринув з-за обрію повний місяць, простилаючи сріблясту доріжку на хвилях.

«Це він і над Сосонкою зійшов,— подумала Степка,— можливо, Платон теж зараз дивиться на нього...»

— Ви, здається, сумуєте? — почула Степка чийсь голос.

Біля неї стояло двоє: високий у жовтій сорочці і низенький у кашкеті, такому широкому, що обличчя його не було видно.

— Ні.

— Може, пройдемось? — запропонував жовтий.

— Дякую, я зараз піду додому.

— Так нам же по дорозі,— запевнив кашкет.

— Вона не хоче з тобою розмовляти і правильно робить,— сказала жовта сорочка.— Залишимо його на березі, як стару баржу.— Високий взяв Степку за лікоть.

— Відійдіть,— вирвала руку Степка.

— Міша, кинь, не втручайся у внутрішні справи. Хай вона собі стоїть. Вона, може, буде писати вірші,— потягнув товариша кашкет.

Настрій було зіпсовано, і Степка пішла додому. У коридорі готелю зустріла високу повновиду дівчину, вона несла якісь пакунки.

— Здоров,— привіталася повновида.

— Здоров.

— Це ти Степка Чугай?

— Я.

— Он яка ти,— повновида окинула Степчину постать.— Показуй, де живеш.

— Прошу,— Степка відчинила двері.

Повновида сіла в крісло.

— Я — Ніна Остромогильська. Чула? Ні? Ось і познайомилися. Мене теж викликали на проби. Ти вже знімалася?

— Ні... Просто мене запросив Борис Авер'янович.

— Я чула про тебе,— сказала Ніна,— вся студія говорить, що Лебідь відкопав диво... Ти нічого, красива... Тільки хто тобі шив це плаття?

— Що, погане?

— Довге. Скидай, треба вкоротити на чотири пальці,— Ніна підігнула край Степчиної сукні.— У тебе ж ноги які!

— Я завтра підкорочу,— пообіцяла Степка.

— Пішли до мене, зараз хлопці принесуть вина, вип'ємо.

— Я не п'ю.

— Я теж не п'ю, але вони прийдуть,— якось невпевнено промовила Ніна.

— Ні, я спочину,— відмовлялася Степка.

— Ну, дивись.

Не встигла Степка роздягнутись, як у кімнату знову постукали. Цього разу Ніна прийшла з худеньким бородатим чоловічком у светрі.

— Ігор Штуль,— показала на свого супутника Ніна.

Він подав руку Степці, і вона тільки тепер побачила, що Ігор був молодий, а не зігнутий життям дідусь.

— Ми вас запрошуємо, Степко,— вклонився театрально перед Степкою дідусь.— Не відривайтесь од колективу.

— Ходімо,— наполягала Ніна.

— Ну, гаразд, тільки я...

— Чули. Не п'ють тільки телеграфні стовпи...

У кімнаті Ніни сиділи ще режисер Олексій Кушнір, оператор Слава Бурков і артистка Ніла. Всі чадили сигаретами і пили сухе вино.

— Майбутня зірка екрана — Степка Чугай,— відрекомендував Ігор...

— Мені вас жаль,— подаючи склянку вина, сказав Степці Кушнір.

— Чому?

— Олексію, замовч! — промовив Ігор.

— Вона повинна знати, у якому фільмі буде зніматися.

— Я знаю,— відповіла Степка.

— Ти читала сценарій?! — Олексій посмоктував погаслу сигарету.— Тобі подобається ота «мура»? Такі фільми знімалися двадцять років тому...

— Можливо, що я нічого не розумію, але мені дуже сподобався сценарій.

— Примітив,— не відступав Олексій.— Такі собі чистенькі колгоспнички...

— А які ж, по-вашому, мусять бути... колгоспнички?

— Давайте пити вино,— запросила Ніна.

— Давайте,— погодився Кушнір,— але пам'ятайте мої слова — Лебедя чекає провал. До цього часу нема оператора на цей фільм. Усі відмовились,

— Неправда,— заперечив Бурков.— Є оператор.

— Хто? Когось привезли?

— Я буду знімати «Чарівницю»,— відповів Славко.

— Божевільний! — вихопилося в Кушніра.— Після твоїх двох блискучих фільмів ти підеш до Лебедя в групу?

— Піду.

— Тебе що, умовили?

— Ні. Просто я прочитав сценарій,— сказав Бурков.— Тобі теж не завадило б це зробити.

— Я читав сценарій!

— Торік.

— Та годі вам.— Ігор Штуль підняв склянку.— За здоров'я Степки. І ти Кушніра не слухай, він злий буває, як сто чортів.

— Зараз він скаже, що його ніхто не розуміє,— посміхнувся Славко.

— Мене ніхто не розуміє,— повторив Кушнір.— На студії сидять демагоги й нездари.

— Замість того, щоб кричати, візьми і постав фільм,— сказав Штуль.— А то вже п'ять років і на майданчик не виходив.

— Бо не дають знімати того, що хочу я.

— Ти й сам не знаєш, чого хочеш,— махнув рукою Ігор.— Обридло вже слухати.

— Ніхто мене не розуміє, а я не хочу ставити сірі фільми. Не буду. Ви ставте, а я не буду.

Кушнір допив вино і вийшов з кімнати.

— Отак завжди,— із співчуттям сказав Степці Славко.— Після закінчення режисерського факультету він зробив блискучу дипломну, її показували на фестивалях, дали премію, а після того — жодного метра не зняв. Все шукає.

— Кажуть, що він дуже талановитий,— промовила Ніна.

— Усі ми ходимо в молодих талантах, аж поки не потрощимо собі лоби на якійсь справжній речі,— сказав Ігор.— Або навіть на елементарному розумінні життя. Ти, Славко, правильно зробив, що йдеш у групу до Лебедя. Не сумніваюсь, що ви зробите справжній народний фільм, довженківський... Героїня у вас є,— пильно дивився на Степку.— Все життя можна мріяти...

— Ігоре, крім Степки, тут, здається, ще сидять дівчата,— зауважила напівжартома