Уран - Микола Якович Зарудний

— Владик,— розправив нейлонові груди популярний актор і поцілував руку Степці.— Колего, я тебе раніше не бачив? Чому я раніше її не бачив? — звернувся до директора картини.

— Бо Степка ще не знімалася ніде,— пояснив той.

— Я готовий залишитися назавжди на цій студії,— сказав Владик.— Я влаштуюсь і прийду.

— З Владиком це буває,— немов виправдовувався перед Степкою директор.— Дуже оригінальний... Інколи той... Але ролі відливає, наче кулі.

Владик зайшов до Степки з пляшкою вина.

— Дитя, сідай,— показав на крісло поруч себе.

— Я не дитя, я — Степка. Ви чого прийшли?

— Для знайомства. Ми ж з тобою повинні будемо крутити почуття на стрічку... Колего, ти вмієш цілуватися? Давай на брудершафт,— корка він втовкмачив у пляшку олівцем.— Посуд є?

— Я з вами пити не буду!

— Що? Ти не будеш пити з Владиком? Ти — анахронізм, — Владик обняз Степку й одержав гучного ляпаса.— Геніально. Мені вже давно ніхто не давав по фізіономії.

— Підійдете, ще одержите.

— Ти серйозно? Такі на дорозі не валяються... Мене хапають з руками й ногами... У мене посмішка Петі Алейникова...

— Ідіть звідси.— Степка відчинила двері, й популярний шофер з посмішкою Алейникова, похитуючись, вийшов з кімнати.

Потім Степка чула його добре поставлений баритон в кімнаті Ніни й Ніли:

— Варварство. Мене якась статистка виганяє з номера! Мене! Владика!

Вранці Степку запросив Борис Авер'янович. У нього вже сидів Владик. Привітався, але на Степку не подивився. Пив воду.

— Я хотів познайомити вас,— сказав Лебідь,— можливо, вам доведеться зніматися разом.

— Чому «можливо»? — Владик не приховував здивування.

— Бо ще будуть проби.

— Мені проби, ви що? Мене беруть без всяких проб, я...

— Інші беруть, а я мушу подивитися. Ви готові до зйомки?

— Майже...

— Тоді ми зараз попрацюємо, а ввечері почнемо знімати.

Владик відчував, що провалюється. Сцена не виходила.

Перед цією Степкою, перед її палаючими очима він розгублювався. Усі давно завчені штампи не могли замінити йому природного стану. Степка нервувала, її дратували порожні очі партнера. Жодної думки.

— Сьогодні я не можу працювати,— заявив Владик.

— Бачу. До завтра.— Лебідь зажурено похитав головою.— Зіпсували актора.

Владик одмовився від ролі.

— Мене не влаштовує сценарій, колего. Дрібний.— І поїхав шукати ще не зіграних шоферів на інші студії.

Степці довелося ще багато разів зустрічатися з різними акторами, поки Лебідь не зупинився на Михайлові Богачуку — студентові театрального інституту.

Восени група Лебедя виїхала на Херсонщину знімати фільм. 

Нічого так не любив Ничипір Сніп, як сіяти. Ця робота була для нього святом душі. Весною чи восени, коли виводив він свою бригаду на поля, хлопці біля агрегатів поралися в білих сорочках. Потім, звичайно, носили пропотілі сатинові чи гімнастерки під засмальцьованими фуфайками, але першого дня сівби, за неписаним законом, встановленим самим Снопом, приходили в білих вишиваних чи в нейлонових сорочках. Ничипір сам перевіряв кожну сівалку, тукові апарати для добрив і лише тоді казав:

— З богом! — Так, мабуть, говорив сотні років тому і його прапрадід, починаючи це святе діло. Потім Ничипір переходив до сучасності.— Змагайтеся, хлопці, але пам'ятайте, що гріш ціна вашим надплановим гектарам, якщо ви зерно в землю покладете абияк. Ото злазь з трактора чи з сівалки й не показуйся ні мені, ні людям на очі. Якщо ж усе до ладу буде — сам носитиму на руках, коли матиму час...

Після такої промови Сніп сідав на однокінну лінійку і їхав до другого агрегату. Колгосп купив для Ничипора мотоцикл з коляскою, але бригадир відмовився.

— Що я з того мотоцикла побачу, Платоне? Миготітиме в очах, а я мушу все бачити... Раніше, сам знаєш, пішки ходив, а зараз важкувато...

Постарів за останні роки Ничипір Сніп, все глухо кашляв, але тримався. Марія вже не раз казала:

— Іди, Ничипоре, на пенсію, спочинеш, хай уже Юхим за тебе поробить.

— Хай він, Марусю, за себе... Як же я вдома всиджу? Може, я й живу, й працюю за інерцією... Розігнався змолоду й досі в борозні... Зупинюсь — кінець мені.

— Невже без тебе не справляться, Ничипоре? Он які хлопці повиростали!

— Справляться,— погоджувався Ничипір,— але я віку свого дожити хочу в строю, а не в обозі... Зірку Золоту одержав та й на призьбу? Що люди скажуть? Що про мене правительство подумає?

— Зірку тобі, Ничипоре, за все твоє колгоспне життя дали... І за хліб, який ти виростив, і за землю, яку зорав та кровію своєю полив.

— То сама ж бачиш, Марусю, що не можна мені без цієї землі... Оце обсіємося, взимку спочину, а там побачимо.

Сьогодні Ничипір Сніп перевів чотири агрегати на Видубецькі гори. Хлопці зайняли ділянки і почали сіяти ще вдосвіта. Ничипір пройшов гони за трактором Юхима, час від часу нахилявся, розгортав вогку землю й брав на долоню зерно, потім знову, ніби золотинку, клав у грунт. За Юхимовим агрегатом тягнулися рівненькі рядочки.

«Добре, сину, добре. Сій. Тільки не забувай за буденною суєтою, що ти робиш. Якщо сповнюється твоє серце радістю хлібороба і ти осмислив своє життя на цій землі, то й думи твої будуть високі й чисті й скажуть про тебе, що ти справжня людина».

«Уже пора й одружитися б Юхимові,— думає Сніп. — Треба, щоб діти були». Хотілося б Ничипору і їх, онуків, закохати в ці поля, щоб росли