Уран - Микола Якович Зарудний

Бунчук зрозумів, що перегнув. Підійшов до дружини, хотів обняти.

— Відійди.

Речі були перевезені, і в секретарський дім прийшли майстри. Бунчук стежив, як снували одна за одною машини з дошками, цеглою.

— Палацик собі Мостовий ліпить. Ось з чого починає керування. За державні грошики все.

Рішучий голос борця за справедливість примусив Бунчука написати про таке неподобство в обком партії. Правда, заяву цю Бунчук забув, мабуть, підписати.

Уранці він ішов на пошту, щоб здати рекомендованого листа на ім'я Шаблія, і зупинився вражений біля свого колишнього будинку. Над дверима червоніла вивіска: «Піонерський клуб «Ми все уміємо». Фасад будинку був розмальований веселими картинками: діти схилилися над якимись кресленнями, бігали за телятами, сиділи за кермом трактора, майстрували стільчики і ракети...

— Демагогія,— промимрив Бунчук і пішов на пошту...

Вечорами Петро Йосипович пробирався вуличками до маслозаводу. У Кутнів почував себе найкраще. Сидячи за чаркою з Василем Васильовичем, він виливав свої жалі. Кутень підтакував, Надія підливала чарки і приносила маслянку.

— Не буде діла в цього Мостового. Не туди гне.

— Не туди,— погоджувався Кутень.

— На демагогію сподівається. По магазинах вранці ходить, перевіряє, чи хліб добре випечений продають... Народник!

— А жінка його на базарі за м'ясо торгується, їй-богу, сама чула,— божиться Надія.

— Діла-а,— підливає Кутень.

— Дружками себе обсаджує,— не може стерпіти Бунчукова душа неправди.— Гайворона — жінчиного брата — членом бюро райкому зробив... Своя рука.

— Другого секретаря райкому у себе поселив,— додає Кутень.

— Кого, Земцова?

— Еге ж. Сам зайняв три кімнати в колишній ощадкасі, а одну Земцову віддав, щоб під рукою був завжди... А то ж не хата, а сміх. У дядьків кращі.

— Заграє з людьми, ось, мовляв, який я скромний... А що ж ти за секретар, якщо ти квартири людської не маєш? А як начальство високе приїде? По чайних будеш водити? — Бунчук випиває чарку і без апетиту жує кислого огірка.— Ой, колись вищі інстанції придивляться до цього питання і ще пошкодують...

— Ой пошкодують,— повторює Кутень. — У мене все записано...

— Йому, цьому Мостовому, легко, бо район на ноги поставлений, все закручено і котиться, а коли я прийшов... Сто комуністів було... Усе на своєму горбу виніс.

— На горбу, на горбу,— Кутень мимоволі дивиться, чи є горб у Бунчука.

— Доведе він цей район...

— Ой доведе,— сонно кліпає Кутень.— Надеж-ж-ждо, принеси-но маслянки.

— Але справжні комуністи мовчати не будуть! — підвищує голос Бунчук.

— Не будуть! — каже Кутень.

— Вони будуть сигналізувати!

— ...сигналізувати,— відлунюється голос Кутня.

— Бо нам честь району дорога.

— Надеж-ж-ждо! Нам честь району дорога,— запевняє дружину Кутень.

...Недавно Бунчук завів собі щоденник. Перші сторінки грубого зошита були заповнені такими сокровенними записами, що, перечитавши їх, сам злякався. І хоч дав собі слово писати тільки правду, подумав і переписав кілька сторінок.

«Сьогодні встав о 7.00. Погода хороша. Атмосферних опадів нема. Людмила пішла до школи. Поснідав. Читав пресу. У передовій «Правди» згадують наш район і сосонський колгосп. Дружки Мостового по партшколі стараються. Демагогія. Якби не дощ, то й урожаю такого не було б.

Замітав у садку. Урожай фруктів та кісточкових вище од середнього рівня. Мила ентузіазму в питаннях зближення не проявляє, і мені обидно. Питання про роботу Мостовий не вирішує. А Гавриленко провалює ремонт і реконструкцію заводу, досі не змонтовано ряд агрегатів. Приїздив інструктор обкому по питанню вселення Мостового у мій колишній будинок і ремонту за державні кошти. Факти не підтвердилися. Читав худлітературу. Демагогія! Автор усі питання вигадав, так не буває. Письменник не знає нашого бурхливого життя, а пише. Людмилі роман подобається. Це неправильно». Бунчук подумав і дописав: «...не дуже правильно. Увечері був у т. Кутня. Випив порядка трьох-чотирьох чарок. Тов. Кутень мене розуміє. Каже, що у М. діла не буде».

* * *

Газик зупинився на улюбленому місці Мостового: Русавка повільно текла під самісіньким лісом, а за другим берегом починалися поля. Скошені лани, здавалося, були залиті розплавленим золотом. Десь аж біля обрію височіли Видубецькі гори. Мостовий взяв удочку і вмостився за високими очеретами. Галина нагодувала Андрійка і вклала спати на килимку під розлогим дубом. Таня не встигла й оглянутись, як Микита щез.

— Від мене не втечеш! — крикнула Таня і побігла шукати чоловіка. — Хоч поговорю, бо ніколи ж удома не буває.

— Так і мій.

Не клювало. Та Мостовий до цього ставився завжди спокійно. Микита запевняв, що на рибу все впливає: і новий місяць, і захід сонця, і звідки вітер, і яка хвиля, і ще сотні різних причин. Але кожний рибалка, зрештою, мусить знайти наукове обгрунтування своїх невдач.

Галина потихеньку підкралася до Сашка, сховалася за кущем дикого жасмину і дивилася на чоловіка. Олександр сидів у самих лише плавках. Тіло було міцне, засмагле, з кількома глибокими шрамами на грудях — слідами ран, чітко вимальовувалися м'язи на великих руках. Голова гордо посаджена, обличчя дуже бліде і зосереджене, нервове. Таким вона запам'ятала його, коли він приїхав до неї в Луганськ.

...Чомусь зі всього, що було того дня, коли вона залишила Сосонку, написавши листа Мостовому, їй запам'ятався лише старенький касир на станції Косопілля. який усе повторював: «Скажем, скажем, усьо скажем». Вона була немов у чаду. Тяжка образа, розбите кохання і безвихідь гнали її тоді з рідного села в далекий незвіданий світ. Галина не знала, чому саме вона їде до Луганська, що там робитиме, як житиме. І зовсім розгубилася, коли поїзд зупинився на великому вокзалі і провідник побажав усім щастя.

Галина пройшла по привокзальних вулицях. Що робити, куди йти? Читала оголошення на парканах і