Уран - Микола Якович Зарудний

— Фросинко,— наче давній знайомій сказала Галина.— Ми поздоровляємо тебе з днем народження... І я... хочу познайомити тебе з Охрімом.

Хлопці і дівчата зааплодували, розсміялися, а Фросинка стала раптом серйозною, подала руку Охрімові і прошептала:

— Фросинка... Фросина Володимирівна Мартиненко.

Дівчата посунулись, і за хвилину безмежно щасливий Охрім сидів поруч з Фросиною Володимирівною Мартиненко...

Під кінець вечора вже всі знали, яке горе спіткало Галину, і гуртом вирішували її подальшу долю.

— Підеш у нашу бригаду. Навчимо малярства, будеш як бог.

— Ми заробляємо добре.

— Бригадир у нас — будь здорова! — показали на високу струнку жінку.

— Марія Харитонівна,— відрекомендувалася красива жінка.— Отже, Галю, беру тебе ученицею на два місяці, а потім — сама підеш у плавання. Гуртожиток дамо. Гроші маєш? Позичимо. Давайте за Галину!

— Галя не піде в гуртожиток,— сказала Фросинка.— Вона житиме у нас.

— Теж ідея!

Галина дивилася на Фросинку і ніяк не могла збагнути, на кого вона схожа. Фросинка була висока і струнка... Очі... Розкосі, темні, жагучі... І раптом: Степка! Фросинка була страшенно схожа на Степку. Навіть у руках було все Степчине. І прізвище... Мартиненко... Мартиненко. Щось знайоме... Ні, не знаю...

Охрім провів Фросинку і Галину аж до під'їзду будинку.

— Ми на другому поверсі мешкаємо,— сказала Фросинка і повела Галину вузенькими сходами.

Зустріла їх висока, трохи розповніла жінка, обличчя в неї було вилицювате, але красиве. Та найбільше вражали очі — під крутим зламом брів вони горіли якимось диким вогнем.

— Це моя мама.

— Марта Петрівна.

— Галина.

— Як гулялося, Фросинко?

— Добре, мамо... Я тобі ось що повинна сказати: Галина буде жити у нас. Ми тобі зараз усе розповімо.

І Галині довелось уже втретє за вечір оповідати свою історію. Захопившись власними переживаннями, Галина й не помітила, що коїлося з Мартою Петрівною. Почувши, що Галина з Сосонки, Марта скам'яніла. Тисячі думок терзали, катували її.

— Тобі погано, мамо? — схвилювалася Фросинка.

— Ні, ні... Розказуй, Галю. Про все, про все... Фросинко, залиш нас.

Фрося покірно вийшла на кухню.

Галя розповідала Марті, як вони жили з братами після смерті матері, як бідували, як Полікарп Чугай вночі підкидав їм під хату мерзлі потрощені пеньки.

Марта схилилася на стіл і заридала. Потім рвучко підняла голову і простогнала:

— Степка як, моя Степка?!

* * *

...Галину прописали в гуртожитку будівельного тресту, а жила вона, як і раніше, в Мартиненків. Після того вечора, коли Галина дізналася про страшну таємницю Марти, минуло кілька днів. Немов звільнившись від проклятого тягаря, Марта була спокійною, принаймні так здавалося Галині. Володимир Касіянович Мартиненко, батько Фросинки, тримався так, ніби нічого не трапилося. Був привітний, не дуже балакучий, завжди заклопотаний роботою. Галину вони мало не носили на руках, наче перед нею хотіли спокутувати свій гріх. Єдине, про що попросила Марта Галину,— нічого не розказувати Фросинці, не писати про них у Сосонку.

— Я сама... сама...

— Я взагалі нікому не буду писати,— відповіла Галина.— Я ніколи не повернуся туди...

Та одного вечора у квартиру Мартиненків подзвонили. Фросинка, Галя і Охрім сиділи перед телевізором.

— Це, мабуть, Генка з п'ятої квартири. Подзвонить і тікає. Ой дам зараз! — Фросинка вибігла в коридор, відчинила двері, з кимось поговорила і крикнула: — Галю! Мостовий!

Галина кинулася до дверей, на порозі стояв Мостовий.

— Як ти мене знайшов? — шептала Галина.

— На своїй землі, свої люди... Дурненька ти моя, хіба ти могла б утекти від мене?

Другого дня вони виїхали з Галиною додому. Проводжала їх уся бригада Фросинки і потомствений прохідник Охрім.

* * *

— Клює! — крикнула Галина Сашкові й вибігла з своєї схованки.

Мостовий потягнув удочку, і здоровенний карась випірнув з води.

— Є, є! — кричала Галя.— Це я тобі наврочила! Я!

Сашко з захопленням дивився на щасливе юне обличчя

Галини, потім жбурнув кудись вудку, підхопив її на руки і поніс до річки.

— Не смій, Сашко!

— Скупаю!

— Ой, дурний, я ж одягнена!

— Русалочко ти моя!

— Божевільний!

Сашко розгойдав Галю і кинув у воду.

Галина вибрела з води і помахала Сашкові кулаком:

— Плаття нове і туфлі... Хуліган! Допоможи хоч плаття зняти, поприлипало все.

— Це я можу.— Сашко підхопив краї коротенького платтячка і потягнув догори.— Ти, наче Афродіта, народилася з піни.

Мостовий пригорнув до себе Галину.

— Я так змерзла...

— Ти ж моя маленька,— цілував холодні щоки.

— Задушиш! — кричала вона, б'ючи Сашка кулаком по спині.

— Так його, так! — почувся чийсь голос.— Я б йому ще не так дав!

Галина вирвалася з обіймів чоловіка і ледь не провалилася крізь землю від сорому. На неї дивився Шаблій.

— Пробачте, Павле Артемовичу,— почервонів Мостовий і швидко почав одягатись.

— Це я повинен пробачатися перед вами, вискочив, як Пилип з конопель.

Галина схопила своє платтячко і зникла в кущах.

— Не чекав на вас,— наче виправдовувався Мостовий. — Ніхто не дзвонив.

— Вчора до батька поїхав, переночував, а до тебе по дорозі... Дві області проїхав. Обженуть нас сусіди по буряках,— Шаблій скинув піджак і сів на пеньок.— Є риба?

— Мало. Пересихає Русавка.