Уран - Микола Якович Зарудний

— Так, багато інколи у нас не дуже розумного ентузіазму,— погодився Шаблій.

«Чого він приїхав? — думав Мостовий. — Партактив недавно був, хлібоздачу виконали... Не в гості ж приїхав?»

— Може, перекусимо, Павле Артемовичу?

— Можна. Але перед цим скажи мені, Олександре Івановичу, скільки засіяно озимини у Сосонці?

— Гектарів триста.

— А район Видубецьких гір?

— Почали. Вчора розмовляв з Гайвороном.

— Отже, так, Сашко. Сівбу в районі Видубецьких гір треба припинити. Слухай, слухай,— поклав руку на плече Мостового.— І це ще не все. У Сосонці будуть споруджувати величезне водоймище... гектарів на п'ятсот... Проект на затвердженні...

— Навіщо? — спохмурнів Мостовий.

— Треба. Уран... За рік там виросте місто... Гірничий комбінат, збагачувальна фабрика...

— Будуть шахти?

— Ні, відкритий кар'єр... Дешево...

— А колгосп? — Олександр відчув, як у нього пересохло в горлі.

— Я ще не знаю точно, яку територію займе комплекс, але думаю, що частина земель залишиться.

— Такі землі! — зітхнув Мостовий.— Сосонка за останні роки, Павле Артемовичу, такий розгін взяла... що куди там...

— Знаю... Мені теж шкода, Олександре, але є речі важливіші.

— Розумію. Що я маю робити?

— Треба організувати зустріч будівельникам. Десь за тиждень почне прибувати техніка й матеріали. До зими треба буде побудувати гуртожитки... Але це робитимуть без тебе. Керуватиме будівництвом Арсен Климович Турчин. У нього розмах сибірський... Прекрасна людина, — Шаблій замислився.— А тобі, Олександре Івановичу, випаде, мабуть, найважче... Треба підготувати до цього село, людей. Щоб зрозуміли... Буде потрібно — приїду сам. Добре все продумай, порадься з комуністами, з активом... Поговори з Платоном Гайвороном, то хлопець розумний... Як у нього з дружиною?

— Погано, Павле Артемовичу.

— З серцем?

— Ні... Мабуть, скінчилася любов...

— Жаль.

Шаблій пройшовся по м'якій шовковій траві, а потім знову до Мостового:

— Хочу з тобою порадитись... Ми думаємо забрати Гайворона в обком, у сільгоспвідділ... Погодиться?

— Гадаю, що ні,— після паузи відповів Мостовий.

— Але йому нічого буде робити в Сосонці... Може, там залишиться невеличка бригада — приміський радгосп, а він людина з масштабним мисленням.

— Поговоріть, Павле Артемовичу, з ним.

— Можна його запросити сюди?

— Зараз скажу Микиті, щоб поїхав.

— Тепер ходімо обідати чи вечеряти. Мати мені там чогось наклала...

Побачивши Шаблія з Мостовим, Микита чкурнув у кущі.

— Ти куди?! — зупинив його Шаблій.— Виходь, виходь.

Микита підійшов.

— Здрастуйте, Павле Артемовичу. Юшка буде,— показав на купку карасів і линів.— А це моя Таня.

— Ми вже з твоєю Танею познайомилися... І якби не вона, то я тобі дещо пригадав би...

— Хто старе згадає...— почав Микита.

— Хитрий ти, Микито, як лис... Почекай, почекай, і я тебе прокатаю...

— Привези Гайворона,— сказав Мостовий Микиті і цим поклав кінець розмові.

...Після юшки Шаблій подякував молодицям за обід і підвівся.

— Прошу пробачення, але у мене є справа до Платона Андрійовича. Ми скоро повернемося.

Вони пішли берегом Русавки...

Галина помітила, що Сашко після розмови з Шаблієм став мовчазний.

— Що сталося, Сашо?

— Двадцяте століття стукає в наші двері.

— Хто стукає? — перепитала.

— Уран... 

Місто стояло над морем, біле, пронизане сонцем і солоними вітрами. Вижухлі акації і платани супроводжували проспекти і вулички, іноді збиралися докупи в невеличкі сквери, даючи прохолоду й тінь громадянам міста Приморського в літні дні. Вечорами, здається, всі, хто лиш міг рухатися, виходили на Південний бульвар або вмощувалися на стільчиках біля своїх будинків, пили газовану воду, їли виноград і дині, ласували морозивом, пережовуючи портові новини, бо все життя громадян Приморського було пов'язане з морем і портом.

Якщо не в кожній квартирі, то в кожному будинку або дворі завжди когось чекали чи проводжали в море, в близькі й далекі плавання. З морем було пов'язано не тільки існування десятків тисяч людей, а й життя їх близьких, тому й стосунки між людьми були прості, довірливі, без зайвих церемоній. Хлопчаки, як тільки спиналися на ноги,— натягували на себе смугасті тільняшки і, мабуть, не скидали їх ніколи, незалежно від того, чи ставали потім моряками, чи скромними бухгалтерами або інженерами, вантажниками чи продавцями. Старші носили широченні боцманки із золотими крабами. Ці кашкети пасували і до чорного костюма і просто до білої сорочки. Приморчани були людьми з гарячим темпераментом, і класти їм пальця в рот не рекомендувалося. Якщо вже когось піднімуть на кпини чи вилають, то це запам'ятається. У суперечках, якщо вони траплялися на базарі чи на вулиці, ніколи не брало участь двоє. Найдрібніший інцидент притягував десятки приморчан, які вважали своїм обов'язком стати на захист істини.

У місті розмовляли українською, російською, грецькою, єврейською, грузинською мовами і ще своєю, приморською, яка зародилася бозна-коли, шиплячі вимовляхи м'яко, любили звертатися в третій особі однини чи множини і, перш ніж відповісти на якесь запитання, неодмінно запитували самі. Це якось зближувало.

Ходили приморчани і приморчанки з особливим шиком, легко. Дівчата й молодиці — граціозно похитуючись, а чоловіки — стрімко, розгонисто. І лише не зовсім свідомі молодики пересувалися так, ніби під ногами у них були не тротуари, а палуби океанських лайнерів і суховантажних суден при дванадцятибальному штормі. До цього піжонства справжні матроси і їх подруги ставилися з презирством.

Степці одразу сподобалося це біле місто. І на студії прийняли її щиро, як давню знайому. У студійному готелику Степці дали невеличку кімнату.

— Відпочивай, бо незабаром почнемо акторські