Гордієві жінки - Жанна Куява
так не ходіть;
того не робіть;
ця спідниця закоротка;
ця светра заяскрава;
а в цій майці хіба до поля, а не на шкільне свято;
а в доньки завучки «зразкова поведінка», а у вас – лише «добра», бо смієтеся на уроках;
а ти, Ліє, могла би на конкурсі вірш прочитати краще;
а ти, Міє, чого з математики контрольну на «чотири» написала?!
Або й такі зарікання-прокльони:
ніколи цей мудак, суко, не стане моїм зятем!
тільки через мій труп, безсовісна, вийдеш за розведеного!
я тобі дам, курво, позорити вчительську родину – лазити попід корчами з якимись дебілами!
вам не так щось?! Вам чогось мало?! Та скільки можна нас із дідом їсти-доїдати?! Скільки можна нас мучити, де ви взялися такі невдячні на наші голови?! Що то за діти, що такі бездушні?! Що вам ще од нас треба?! Коли ви вже своє щось матимете?! Коли нарешті нам помагатимете?! Невдячні!
Дармоїдки!
А щоб вас!
Да пішли ви на три букви! Да я, Гордій Васильович, да ви мого мізинця не варті, щоб мені щось дзявкати, ану позатикали роти!
Усього й не переказати Лії, та й боліло те згадування. Одне було очевидним: все це засіло всередині й муляти не переставало, як невидалений хворий апендикс.
Тоді, коли сиділа за столом і згадувала минуле, Лія ще й доходила висновків:
певно, тому я із сестрами така невідверта, бо ліпше мовчати, ніж прикре комусь казати чи про себе слухати;
певно, тому ми більше матір за діда-бабу любили, хоч не знали її зовсім, бо вона нам стільки прикрого не наговорила;
певно, тому не нишпоримо в червоній залі, бо боїмося взнати щось іще гірше – чи про себе, чи про нашу родину;
певно, тому живемо зараз, як живеться, бо думаємо, що бувало і гірше.
І нічого вже не змінити – про це теж думаємо.
Разом із тим, кожного дня ми згадуємо і діда, і бабу, і матір, і молимося на них, і любимо їх, бо хоч би якими вони були, а таки наші. Вигодували нас, прожили з нами вік і… любили нас… по-своєму…
Нині, коли Лія тримала за руку Івана Петровича, зненацька задумалася, чому вона повинна стати дружиною цього чоловіка? Вона ж не кохає… Так, він добре до неї ставиться, скидається на те, що дбатиме про неї, коли одружаться, казав не раз, що любить і ніколи не скривдить. Але ж вона… вона ж насправді така красива! То чому погодилася стати дружиною найпершого, хто їй освідчився?
«Іване Петровичу, тобі ж сорок сім років, а мені – двадцять сім».
Чому вона цього не зауважила досі? Чому, дивлячись удома на себе в дзеркало, жодного разу не посміла сказати собі, що красива і гідна найкращого?!
Лія раптово промовила:
– Я зараз, – і метнулася до вбиральні.
Що з нею?
Сьогодні вона вже всоте запитувала про це себе.
Обпершись об стіну, подивилася в дзеркало навпроти. Її яскраво-руді кучері були підібрані й заколоті на маківці в трохи розтріпану зачіску, що додавало образу легковажності, грайливості, сексуальності. Шия, яка виднілася з розстібнутої до грудей світло-бірюзової сорочки, була рівною і звабливою. На тонкій талії – застібнута коричнева приталена спідниця до колін, з якої прорисовувалися округлі стегна й рівні тонкі ноги. Лія мовчки стояла й дивилася на себе, чи радше розглядала.
Навіть відгорнула коміри, розстібнула ще одного ґудзика біля бюстгальтера, аби добре роздивитися шию. Ніжна і чиста, не було на ній ні плям, ні вугрів, ані зморшок. Ось чому Іван Петрович так пристрасно розціловує саме шию, коли прощається з Лією до наступної зустрічі.
«А щоки можна було й затонувати, припудрити, – виснувала, помітивши на обличчі нерівну рожевуватість. – І рум’янці навести, і брови підправити, зробити більш виразними…»
– Може, тоді я сподобалася б Вікторові, – промовила тихо й сама злякалася того, що сказала.
«Боже, ні! Ні, ні і ні!» – нервово покрутила головою і кілька завитків упали їй на лице.
Дівчина хутко зібрала їх і заколола.
«Так, усе, – глибоко дихнула. – Все й так дуже добре. Все добре. Все», – вийшла, гучно грюкнувши дверима.
8Мія поверталася після заняття з вокалу й подумки сварилася на свого вчителя: «Коли ми вже почнемо нарешті щось серйозне співати! Скільки можна розспівуватися?! Одна й та сама розспівка – вже четвертий урок. Я хочу співати, а не розспівуватися! Ну, все, наступного разу скажу, що досить а-акати, мі-мікати, треба починати співати пісні. А ні, то покину ті уроки к чорту».
Злість і справді охопила Мію так, що вона аж передумала бути закоханою у свого нудного й повільного, як незграбна черепаха, учителя. Хоча, ясно, що вона тоді із сестрами пожартувала – ні у якого викладача вокалу вона насправді не закохана. Просто звикла підтримувати амплуа – бути непояснимою і загадковою, як того хотіла мати Марія, от і вирішила бодай на словах не зраджувати собі, чи то пак своїм сумнівним звичкам – закохуватися в одружених чоловіків. Але цей, що он-о знову її мучив-розспівував цілих півтори години, справді їй не подобався – низькорослий, окатий, губатий, щокатий та ще й лисуватий. Ні, то аж ніяк не її типаж.
Швидко вискочила з маршрутки й задоволено покрокувала на свій хутір. Мія не любила громадського транспорту через людський натовп, бо змалку звикла до малолюдності. Тому багато ходила пішки. Як і її сестри.
Дійшовши до кладки, що вела через річку до «триквартирника», помітила вчорашніх знайомих. Вони метушилися під тутешнім улюбленцем ясенем, намірившись розкласти під ним багаття.
– Ну-ну, – хитро прошептала Мія, натякаючи, що тільки-но хтось із чужинців надумує тут улаштувати пікнік, як неодмінно вперіщить дощисько.
– Приходьте із сестрою до нас! – замахав правицею темноволосий Айдер, привітавшись, коли Мія в чорних, як завше, вборах проходила повз.
– Приходьте-приходьте! – підтримав друга й світлочубий Віктор.
Мія помахала хлопцям навзаєм, подякувала, сказала, що, може, й прийдуть, і поспішила до хати.
«До хати» – так завжди казала про їхню оселю баба Устя. Це звучало дещо дивно, бо Мія при цьому уявляла сільську одиноку хатину, закутану у весняний садок, як жіноче обличчя у квітчасту хустку, і до якої не приточено, як причепи до вантажівки, ще дві чужі домівки. Бабі Усті, певно, йшлося про хату, у якій народилася вона на Волині.
Мії теж туди хотілося поїхати. Як і Лії, як і Софії. Дівчата навіть просили про
