Гордієві жінки - Жанна Куява
Як Рахіль була протилежністю Лії, так одна її донька стане протилежністю другій.
Софія додавала:
– Мати Марія казала: «Софія буде розумашною, Лія – зразковою, а Мія – загадковою. От побачите».
А сестри жили і нічого подібного поки не бачили…
Іван Петрович уже чекав, і Лію це потішило. Ні, він не може бути таким, як дід Гордій…
– Привіт, – схопився він із-за столу, поцілував Лію в щоку, допоміг їй скинути плащ. Цей опасистий чолов’яга в затасканому костюмі робив усе неоковирно, поспішно, але видно було, що дівчині це ніяк не заважає. Якщо іншу, більш претензійну та розпещену кралю могла би дратувати така недоладність сивуватого кавалера, то Лія поводилася спокійно і всі прислуговування майбутнього чоловіка приймала навіть із вдячністю.
– Як справи? – звично запитала, сівши навпроти.
– Як завжди, – криво посміхнувся той. – На роботі завал, удома слабує мати.
Лія це чула не вперше, тому відреагувала як і раніше:
– Нічого, прорвемось, Іване Петровичу.
І він, як то було завше, розплився в щирій усмішці. То так Лія його надихала, підтримувала і вселяла неабияку надію на вдалий скорий шлюб.
– Щось будеш? – запитав.
– Трав’яний чай.
– А я поїм. Із тобою в мене гарний апетит, – незугарно підморгнув. – Мені картопляне пюре, котлету по-київськи, салат із квашеної капусти й кисіль, – замовив, тільки-но офіціантка підійшла, щоб дати новим відвідувачам меню. Натомість одразу записала замовлення. Чудово зекономила час.
– Я вже так жду, коли ми нарешті з’їдемося, – зачав Іван Петрович звичну «пісню», і Лія, як завше, поклала долоню на його руку. Раніше вона ще й поспіхом гладила її, чим виявляла своє схоже до сказаного бажання, заспокоювала чоловіка, стишувала його емоції… А тепер… Чому вона не зробила цього тепер?
Дівчина пронизливо глянула на Івана Петровича, перевела погляд на оту свою руку й зрозуміла, що не може змусити себе до того, що робила ось уже кілька місяців поспіль, зустрічаючись по різних кафетеріях із цим чоловіком.
Він покликав її заміж на першому ж побаченні. Одразу після Софіїного весілля. Розповів перед цим, як живе, де працює, що пропонує. І вона, подумавши трохи більше за тиждень, погодилася.
Лію влаштувало навіть те, що житиме зі свекрухою, яку бачила раз і того було достатньо, щоб зрозуміти, як та її «любитиме». Не кожна жінка на схилі літ здатна гідно прийняти своє старіння, а чиюсь – молодість. При тому, що вона, та чиясь молодість, щодня нагадуватиме тобі про твоє старіння. Але Лії до скандалів не звикати. Вона взагалі призвичаєна до криків і обзивань, до матюків і принижень. Єдине, чого Лія боялася більше від смерті, – це щоб чоловік не робив того з нею, щоб її не матюкав і не ображав. Якщо сваритиметься свекруха, вона змовчить і стерпить, бо знає, як то робиться – наука баби Усті даремно не пройшла. Але чоловікових принижень вона витримати не зможе – відмучилася за життя свого діда Гордія.
Він матюкав її, скільки жив. Ударив лише раз, і того вистачило, аби відчути страшний і незагойний біль. Не фізичний. Душевний. Біль приниження. І безпомічності. Коли міцна рука рідного й дорогого їй чоловіка шпарко зацідила по обличчю, тринадцятилітній Лії здалося, що світ потьмянів і вже не буде таким яскравим, як досі. Так, ніби під час сильного й несподіваного удару чорна пелена впала не просто на її очі, а на сприйняття всенького життя, що відтак потускніло, втратило чіткість і виразність. Згодом дівчина навіть подумала була, чи то виправдовуючи діда Гордія, чи намагаючись повернути колишні яскраві барви життя, що якби хоч було за що, то хай би вже стався той жахливий ляпас, тоді б він легше забувався і пробачався… А так… Вона сиділа в кімнаті й читала. Дід увірвався, волаючи: «Де Мія?! Де та мала прошмандовка[42] і курва?! Ти чого її коло себе не тримаєш?! Чого вона з усякими придурами[43] серед білого дня по корчомахах лазить?! Не можеш сказати, що так тільки шльондри поводяться?!» – репетував, розмахуючи руками.
Лія страшенно налякалася, бо баби Усті якраз у хаті не було, пішла до церкви на вечірню. Дівчина принишкла, навіть зиркнути на роз’ярілого предка боялася.
«Ти чуєш мене?!» – не відкараскувався старий.
«Чую», – пролепетала.
«Чи, може, й ти така ростеш?! Така сама будеш курва, як сестра?!» – схопив онуку за підборіддя, яке від несподіванки затряслося.
Лія зронила поспішливі сльози, хоча дуже не хотіла цього робити, адже знала: дід Гордій страшенно не любить, коли його «хатні жінки» плачуть.
«Чого ти ревеш? – гнівно прошипів Гордій. – Зараз стоятимеш у кутку, як упослідна[44] бездарна смаркачка», – додав, зазираючи в сльозливі очі внучки.
«Ні», – відповіла на те Лія.
«Ні? Не стоятимеш?!» – дико посміхнувся озвірілий старий.
«Ні», – повторила заплакана дівчина. І отримала болючий принизливий ляпас. Сильний удар, спричинений її слабкою сміливістю. Вона не могла його забути…
Іван Петрович жив у «двокімнатці» в одному з віддалених районів Києва. Був розлученим (колишня дружина з донькою виїхала за кордон), працював у школі, вчив дітей співати. Грав на баяні, гітарі та синтезаторі. Поза роботою підзаробляв, граючи «з хлопцями» в таких же кав’ярнях-ресторанах, куди запрошував свою наречену: там можна було випити чарчину, закусити оселедчиком або приперченим сальцем із огірочком, замовити вареники з картоплею та шкварками й потім усе це витрясти, витанцювати під бадьору «ресторанну» музику.
«Бо що в тих розкошних дорогих ресторанах, хіба наїсися?» – казав.
«Ні, там не наїсися», – погоджувалася Лія.
Іноді вона сідала за робочий стіл у дідівській спальні, а тепер своїй кімнаті, й подумки винуватила бабу Устю за те, що не навчила вона ні її, ні сестер цінувати себе як належить. Не сказала їм вчасно, що вони гарненькі, що мають право на значно ліпше життя, ніж було в неї. Згодом, якщо й проказувала: «Як же ви на матір свою схожі!» – натякаючи на вродливість, бо доньку Марію вона завжди вважала красунею, то це вже значення
