У затінку земної жінки - Олена Печорна

— Звичайно, до Сашка. Нам його мама дозволила разом жити, бо ми любимо одне одного. — Юна Джульєтта багатозначно закочує очі до стелі, натомість Людмила так само багатозначно всміхається.

— Хто б сумнівався, що любите. Ти краще скажи, що за контрольну прогуляла?

Дівчина зітхає й одразу ж заїдає сум долькою мандаринки.

— Історію. У нас така преподша, жесть. Своїм ЗНО задовбала.

— Ну-ну.

— Що «ну»? Контрольна тематична була. Підсумкова за весь семестр. Її всі боялися, не тільки я.

— Ага, тільки ти одна прогуляла.

Віка зворушено кліпає.

— Вам, тьоть Люд, смішно, а наша Миколаївна так перелякалася. Її ледь успокоїли. У школі такий кипіш піднявся. Страшне. Тепер стрьомно туди вертатись.

Жанна не стрималася, відклала вбік книгу й уважно подивилася на дівчину. Худорлява, дрібна, з хмарою ­кучерявого волосся, недбало зав’язаного на потилиці, Віка зараз нагадує швидше розгублену п’ятнадцяти­літню девʼятикласницю, аніж ученицю випускного класу. Зрештою, це, здається, навіть ближче до істини.

— Віко, Віко, тобі до ЗНО готуватися потрібно, щоб екзамени скласти.

Майбутня матуся, вочевидь, ледве не поперхнулася від почутого, бо закашлялась, а потім здивовано округлила очі.

— Жанно Валеріївно, ви щось як скажете! Нащо мені тепер ваше ЗНО? У нас свадьба скоро. Сашко предложеніє зробив.

Жанна всміхнулася і повернулася до читання, зауваживши ніби між іншим:

— Не треба, значить. А як ти атестат про повну середню освіту отримаєш, нєвєста?

Тиша запала на кілька хвилин. Дівчина нервово розділяла мандаринку на дольки, зʼїдала по одній і одра­зу ж бралася чистити нову. Незабаром лікарняна палата геть уся просякла запахом цитрусових упе­ремішку із сумнівами та несподіваним прозрінням. Зрештою Віка зиркнула з-під нафарбованих вій — швидко, неначе боялася зачепитися поглядом, і пробурмотіла собі під ніс:

— Блін, правду сказала, хоч і стерва.

Жанна ледве стрималася, щоб не розсміятися, натомість куликівська Джульєтта схопила мобільний і хутко відвернулася до стіни — строчити повідом­лення коханому Сашику. Людмилі теж подзвонили, здається, чоловік.

— Котику, не треба приїздити… Он яка погода.

Що ж, якщо котик, значить, точно чоловік. Натомість на свій мобільний навіть не поглянула. Навіщо? Діти віддзвонились одразу по обіді, щойно повернулися зі школи, хвалилися, що навчилися варити пельмені й підсмажувати яйця, а вчора бабуся приїздила, приготувала отакезну каструлю борщу й напекла паляниць.

— Мам, то такі солодкі булки з нутелою — те, що треба, — щебетала Варя.

А Ванько вже наприкінці розмови схвильовано прострочив, наче з кулемета:

— Ти, головне, за нас не переживай, мам. Батько раніше повертається, ми не самі вдома.

Не самі… Що ж, Ваня — підліток і все розуміє, Варя також ледве не з пелюшок відповідальна й самостійна дівчинка. Діти прагнуть підтримати та вберегти її, як можуть. Вони відчувають. Вона теж. Ні, Максим тоді по-справжньому злякався, більше того — запанікував, облишив усі свої «нагальні» справи, примчав до лікарні одразу ж після Вариного дзвінка, влаштував справж­нісінький допит завідувачці, бігав зі списком до аптеки, тримав за руки й нащось перебирав її пальці один за одним, немов розгублений маленький хлопчик, якому страшно втратити… А вже зранку впливовий і впевнений чиновник прискіпливо оглядав умови в лікарняних палатах, зазираючи ледь не до кожного кутка, щось обіцяв, комусь дзвонив, щось вимагав, власне, усе як завжди. Збоку це, певно, виглядало навіть вельми зворушливо й трепетно, бачте, яка опіка про дружину, яка увага й турбота. Зрозуміло, що для неї готували окрему палату, однак Жанна наполягла на звичайній і жодного разу не пошкодувала. З Людою встигла потоваришувати, долею Віки перейнялася: молоде й зелене, а вже мамою буде. Навіть пригадалося професійне й закортілося написати матеріал про ризики та проблеми ранньої вагітності.

Однак зараз, як не дивно, Жанна раптом спіймала себе на думці, що їй хочеться назад. До дітей? Так, звісно ж, але не тільки. Їй просто хочеться вернутися назад.

У непоказний деревʼяний будиночок на околиці провінційного містечка.

На затишну кухню, де «трояндовий» сервіз дбайливо береже чуже колишнє щастя.

У тремтливі сутінки вітальні з її затертим килимом на підлозі.

До дитячої кімнати, котра вночі порипує засовами й сопе рівним диханням дітей.

І навіть до яблуні, що треться об вікно спальні, бо мучиться ревматизмом…

У лікарняній тиші доросла жінка раптом, немов маленька дівчинка, ошелешено сховала обличчя в долонях, забувши і про книгу, і про читання.

Невже?

Невже їй і справді хочеться… додому?

Ніби кепкуючи над людським сум’яттям, незримі янголята десь високо вгорі струшували пір’їнки з пустотливих крил. За дві години подвірʼя районної лікарні вкрило простирадлом — первозданно-чистим і незайманим. Вкрило тихо, майже непомітно. Жанна навіть не встигла зрозуміти, як воно сталося, проте коли дивилася вниз, здавалося, ніби це чистий аркуш. Пиши що завгодно, головне — із самого початку.

Пізно увечері мобільний таки дзенькнув повідомленням. Жанна взяла телефон до рук і всміхнулася: Таня.

Знаєш, як розпочався новий розділ мого життя? Будеш сміятися — з книжки. Пам’ятаю, як одного дня відклала її вбік і… почала думати. То була одна з мотиваційних книг про мрії, життя та справжні бажання. Таких у книгарнях сотні, але ця… щось у мені зачепила, розумієш? «Чи справді я цього хотіла для себе? Чи ТАК маю прожити все своє життя? Діти, обід, прання, постійна втома, головні болі та недосипання. Мені було соромно, соромно передусім перед собою, адже я була кращої думки про свій внутрішній потенціал. Знаєш, мабуть, це якраз той випадок, коли натхненно мріють, але не діють. Скільком жінкам вдається реалізуватися по-справжньому, а не напозір? Письменниці, художниці, психологи… І хто я? Просто мама трьох дітей і дружина.

Не пам’ятаю, коли щось розумне читала чи спілкувалася про щось інше, аніж про дітей, обід і вечерю. Постійний вереск удома і хронічна втома давалися взнаки. Увечері чоловіка зустрічала докорами: «Чому бракує коштів на відпочинок? Завжди? Чому не вистачає сімейного бюджету, аби винайняти няньку? Бо чому? ЧОМУ я все маю робити сама? Невже я навчалася, аби стати звичайною домогосподаркою?» Я перестала помічати допомогу чоловіка, не бачила, як він працює і не відпочиває. Я розучилася помічати щось довкола, натомість відчувала постійне незадоволення своїм життям.

Як це страшно не звучить, мене ніщо не тішило й ніхто. Навіть діти. І навіть я сама. Я себе зненавиділа. Зненавиділа всіх біля себе. Мене не було за що любити. Постійно в домашньому халаті, зачіска абияк, без косметики, без усмішки, з вічними претензіями. До когось, до себе, до світу. Куди щезла енергійна, щира, усміхнена та мрійлива дівчинка? На її місці з’явилася підстаркувата жінка, котра припинила дивитися в дзерка­ло, бо те, що вона там бачила, її лякало.

Знаєш, ота книга, вона ніби дала мені добрячого підсрачника. Я побачила себе збоку й зрозуміла, що або залишуся отою, яка я є, або щось почну робити. Щось робити зі своїми страхами невдачі й помилок. Що я зробила? Підвелася з дивана, вирвала сторінку зошита й почала записувати мрії. Просто ж, правда? Написала, як мрію видати свою книгу, що хочу бути коханою