Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Эй, стоя´щие! А ну согнитесь вы, иродовы дети, наконец! Вы что не видите, чем я тут с Серафимой Львовной занимаюсь?!
Зачувши нестямний репет Обрядіна, вартові несміливо повистромляли голови з отвору на горішньому майданчику, а перший «стоящий» ще й козирнув, як вдалося, рукою донизу.
— Вы, дураки, чего глаза вылупили? — лементував, не долізаючи дві-три сходини до них, підпоручник, а потім, придихаючи, додав: — Внизу новая супруга нашего благодетеля, капитана Косарева, госпожа наша, красавица Серафима Львовна!
«Стоящі» зиркнули вниз, згинаючись у три погибелі, і продзявкотіли невлад:
— Здравия желаем, их и… ваше выскбродии!
Задоволений, що знайшов вирішення, як доправити Серафиму нагору і при цьому не втратити залишки честі, Обрядін зраділо пояснював, спускаючись із драбини:
— Вам тут будет хорошо видно. У них подзорная труба имеется, увеличивает всё в… до десяти раз. И если глаза хорошие, то лучше будет видно, чем на плацу!.. Хотя женщинам не желательно на такое смотреть.
— У меня глаза красивые. И я для тебя не женщина, я жена твоего командира!
— Ну да, конечно! — заметушився біля дами підпоручник.
— И ты должен сделать всё, что я захочу, — і Серафима рвучко викинула худющу в фіалковій туфлі й панчосі ногу вперед, як шпагу, і вперлася каблуком у живіт Обрядіну.
Підпоручник від несподіванки охнув, але натяк жінки ухопив. Її каламутні очиці залискали, наче змащені смальцем. І він хитнув їм бравим чубом з-під картуза та гримонув на «стоящих», бо вже самому не терпілося:
— Чего вы там застряли, олухи?! А ну мигом спускайтесь и поднимите Серафиму Львовну на вышку!
Дозорці, як коти, поскочувалися драбиною вниз і потягли Серафиму в фотелі на сторожову вежу. Обрядін піднімався за ними ззаду, підпихаючи в спинку крісла Серафиму вгору, і бесперестанку торохкотів їй понад вухом:
— Вы стоящим руками за плечи возьмитесь… так вас меньше пошатывать будет… А там наверху ширь да красота! Море, горы и зелёная аллея[50]!..
Нова дружина командира, правда, не слухала його. Її зденервував задерень на лівому тонкому, як спиця, мізинці, і вона шкодувала, що не прихопила манікюрний набір із замшевої пилочки, пудри, мазі й помаранчевої палички…
Під ногами Шевченка забриніла морська хвиля. І марево степу, в яке він був поринув, щезло. Перед ним височіла скеля Монах. Як він дійшов до неї, лишилося в позасвідомості. Думки про нещасного Івана Буркова розривали серце. І Тарас важко озирнувся в напрямку форту. Від нього його відокремлювало щонайменше півтори верстви. Однак Шевченкові вдалося розрізнити прапор Новопетровської залоги, що полоскотів на щоглі понад фортецею. І коли він підіймався на скелю, щоб звести на довгій палиці свій флюгер, то на горизонті дедалі більше показувався тренувальний плац. Під уривки висків флейт і дудніння барабанів, як комахи, метушилися на ньому сотні людей у зелених і синіх мундирах. Чи вони вже б’ють Івана? Чи тільки збираються бити…
— …Добрые люди, когда меня направили в сей Эдикуль[51] по медицинскому делу, говаривали мне, что на Мангышлаке злоупотреблять по спиртовой части опасно. Поелику здесь пил не пил, а всё нетрезв и мерещится всякое. А вам ещё надобно-с, дорогие мои, расти и учиться! — так настановляв старший лікар півгоспіталя Новопетровського укріплення і надвірний радник Сергій Родіонович Нікольський двох синів-підлітків унтера Костянтина Петровича Пєтрова. І хто такий, здавалося, той унтер-офіцер Пєтров, а все ж посада письмоводителя, себто головного канцеляриста, примушувала надвірного радника огинатися перед Пєтровим і його дітьми.
Сього ранку Нікольський робив це буквально, бо вертівся, як дзиґа, демонструючи правильність удару шпіцрутенами на краю плацу біля набитого спресованою верблюжою колючкою опудала казаха, що висіло на стовпі для тренування уколів багнетом. Поряд із ним стовбичила групка офіцерів, серед яких, окрім Пєтрова та його дружини, були Мєшков із дружиною Варварою, плац-ад’ютант Бурцев, Кампіоні й інші лицарі Едикуля. Вони мляво спостерігали за показовими вправами Нікольського, іноді коментували, але переважно потягували люльки й плювали гірку нікотинову рідоту під ноги. Тільки Лев Бурцев не палив та й взагалі стояв поруч, щоб чого не сказали. Не палив і Мєшков, бо беріг здоров’я і між тютюном і міцними напоями вибрав останнє. Неподалік від них перебували політичні засланці, серед яких були переважно поляки: Фелікс Фіалковський, Карл Зелінський, Іполит Плащевський, рядові, унтери й офіцери. Вони тинялися нарізно, не купкуючись і майже нічого не обговорюючи. Постави скулені, сутулі. Пробіг Франц Куліх, щось сказав друзям польською, чи вітався, чи прощався, і почимчикував, наче сам убитий, до двох довжелезних шерег, що ще шикувалися з усякого служивого люду. Їхня б воля, то вони б лишилися в своїх квартирах чи казармах, але наказ Косарєва — командира двох рот, що розміщувалися в Новопетровському форті, — «явиться на построение по случаю наказания шпицрутенами (6000 шт.)» — є наказ, і не виконати його означало самому бути запротореним на гауптвахту, яку в гарнізоні називали «курником».
— Вот нет в нас врождённого стремления к художественности. И бьют все абы как, чтоб разок ударить, отделаться и
