Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

Пані Ярина вже не бачила перед собою Бенедикта і рецепції, вона повернулась далеко в минуле і згадувала, як та книжка потрапила до неї.

— А ти знаєш, що це дуже рідкісне видання, старе-престаре? — запитала вона.

— Так, знаю, — відповів Бенедикт. — У цьому й суть — та книжка має історію.

— А ти сам-то її читав?

— Ні, не читав… Але якось ми з нею заговорились про рідкісні книги, навіть в Інтернеті дивились про це інформацію. І її заінтригувала лише вона. Анна, чесно кажучи, не вірила мені, що я знайшов її в пансіонаті.

— А де зараз книга? Щось я не пам’ятаю, що ти питав, чи можна її брати?

— Я її ще не брав, вона стоїть на полиці разом з іншими книгами.

Кілька секунд жінка звішувала всі за і проти. Знову згадала багато минулих подій, багато минулих людей…. Вона не могла віддати цю книгу аби комусь. Ця книга — частина цього пансіонату.

— Вибач, хлопче, але ні, — промовила жінка.

Хлопець покірно схилив голову і рушив геть, бо сперечатися з пані Яриною, як він розумів, буде марною справою.

— Ну, добре… Дякую…

Жінка теж підвелась, вимкнула телевізор, взяла горнятко і попрямувала до сходів у свою кімнату.

— Проте я можу в цьому місяці давати більше роботи Анни, і вона зможе частіше сюди приходити і читати, — повернулась пані Ярина. — Звісно, якщо захоче.

Бенедикт одразу засяяв, підбіг до старої і на свій ризик і страх обійняв її, так, що трохи її чаю хлюпнуло на підлогу.

— Дякую вам!

— Пусти мене, хлопче! — роздратувалась Ярина, проте кутики її рота непідконтрольно сіпнулись.

— Дякую! — пустив її хлопець і чкурнув геть за двері, на зустріч з Анною.

Анну хлопець знайшов на берегу річки, разом з Лізою і Максом. Вона лежала на рушнику біля води, а Макс і Ліза купались. Дівчина так розслабилася на ніжному сонечку, що аж задрімала, а Бенедикт, коли підійшов до рушника, не посмів її турбувати. Він скинув рюкзак, ліг собі біля неї і задивився на її делікатне обличчя та заплющені очі.

— Я знаю, що це ти, — не розплющуючи очей, прошепотіла дівчина.

— Я знаю, що ти знаєш, — прошепотів Бенедикт і торкнувся рукою її волосся, а потім попестив скроню. Йому хотілось її торкатись. — Ти така незвичайна…

Дівчина усміхнулась, розплющила очі і поцілувала Бенедикта.

— Е! Це ж розбещення неповнолітніх! — роздався ззаду голос Макса.

Вони з Лізою йшли абсолютно мокрі, а коли підійшли, жваво почали витиратись рушниками й одягатись у футболки. Макс це робив через холод, а Ліза поспішала через сором свого тіла, хоча Бенедиктові воно насправді не видавалось таким уже і товстим.

— Привіт, Бенедикте, — привіталась Ліза, а Макс потиснув йому руку.

— Тоді нам варто почекати кілька днів і не цілуватись, — жартом на жарт відповів Бенедикт.

— Що? — натомість здивувалась Анна. — У тебе скоро день народження? Коли?

— У четвер, — відповів Бенедикт. — За три дні.

— То ми маємо спланувати незабутній день!

— Мені, якщо чесно, з вами кожен день незабутній, — признався хлопець. — Так що не варто турбуватись.

— Облиш, ми обов’язково повинні щось придумати!

— Але подумаєте про це згодом, добре? — втрутився Макс. — Ідьмо швидше, бо ми запізнюємося.

— А куди ви йдете? — запитав Бенедикт.

— У мене тренування, — пояснив Макс. — Дівчата хочуть подивитися. Якщо хочеш, приєднуйся.

— О, я залюбки.

Макс привів друзів до якоїсь школи. Як не дивно, по коридорах, незважаючи на те що було літо, ходило доволі багато людей. Бенедикту по дорозі пояснили, що Максова мати працює тут учителем і вона домовилась з фізруком, щоб той дав ключі від спортзалу, де її син міг вільно тренуватися.

— То мама підтримує тебе в твоїх починаннях з танцями? — спитав Бенедикт.

— Звісно! Це вона мене познайомила з танцями ще в шість років, — відповів хлопець. — Тупо не розвивати свій талант і не реалізовувати.

— Це правда, — пробурмотів Бенедикт. — Тупо.

Друзі зайшли у великий спортзал з натягнутою посередині сіткою, матрацами, купою м’ячів у кутку і білими стінами. На одній стіні був невеликий відрізок, на якому були прикріплені довгі дзеркала, — туди діти й рушили, слідом за Максом.

— Я йду переодягнусь, а ви поки зніміть сітку, добре?

— Добре, — відповіла Ліза.

Макс зник за дверима в якусь комірчину, а Ліза рушила відчіпляти волейбольну сітку. Бенедикт кинувся допомагати, а Анна роздивлялась спортзал, неначе якийсь Софіївський собор.

— Ніколи не любила цієї кімнати, — нарешті буркнула Анна.

— О, я теж, — погодилась Ліза.

— Стривайте, то ви тут вчились? У цій школі?

— Ага, — мугикнула Анна. — Школа непогана, але от фізкультура була відстійним уроком.

— Це все через вчителя, — пояснила Ліза. — Ще той фрукт.