Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько
Анна сиділа в м’якому клітчатому кріслі і з захватом вчитувалась в рядки книги, яку чомусь так раптово для самої себе вона дуже захотіла прочитати. Все це через Бенедикта. Він її надихнув щось прочитати. Він говорив про книги, як про щось святе і живе. І їй захотілося це перевірити. А раптом вони їй теж настільки сподобаються?
Вона акуратно тримала книгу в руках, ніби це було якесь ніжне кошеня і вона боялась його налякати. Зелена палітурка приємно торкалася долонь дівчини, а слова написаної історії торкались її душі.
На дивані, у тій самій вітальні, сидів Бенедикт і теж читав якусь книгу, час від часу поглядаючи на Анну. Йому було приємно бачити радість і захват в очах дівчини. Йому було приємно виконати її маленьку мрію.
Вони сиділи у вітальні пансіонату абсолютно мовчки, кожен читаючи свою історію. Кожен з головою поринав у світ своєї книги і на навколишній світ навіть не звертав уваги… Все ніби зникало — залишались тільки вони і книжкові світи.
Їм обом надзвичайно сподобалось таке заняття — удвох читати книги. Це виявилось дуже затишним, романтичним і навіть з якогось боку трохи інтимним заняттям. Бенедикт зловив себе на думці, що коли люди мають з ким отак сісти і почитати, ці люди точно не самотні.
Анну цей пансіонат ніби заново зачарував. Чи, точніше, нарешті зачарував. Вона по-іншому відчула це місце, вона навіть по-іншому сюди йшла. Тепер це приміщення було не «місцем її нудної роботи», тепер це місце було «Бенедиктовим домом», через що вона з радістю йшла до нього в гості. І коли прийшла, навіть почала бачити у такому звичному для неї пансіонаті якусь своєрідну красу. Таку ж, яку бачив Бенедикт, коли сюди заселявся. Те приміщення нагадувало їй храм, стіни якого багато чого бачили і всмоктали. Дівчина навіть трохи заздрила Бенедикту, що тут живе він, а не вона.
— Ти не хочеш щось поїсти? — перервав багатогодинну тишу Бенедикт, проте дівчина була настільки заглиблена в свій світ, що спочатку навіть не почула запитання. — Ти тут? Не хочеш їсти, питаю?
— Га? Їсти?.. Ого, поглянь! За вікном уже потемніло! — прокинулась із гіпнотичного стану Анна.
За вікном вже справді сутеніло. Дівчина з хлопцем кілька секунд дивились у вікно і не вірили, що стільки часу промайнуло так швидко.
— То як? — усміхнувся хлопець. — Я, правда, не надто хороший кухар, але, думаю, разом ми щось придумаємо.
Дівчина потерла живіт і, посміхаючись, промовила:
— Я вмираю з голоду.
Вони пішли на кухню, залишаючи книги на полиці чекати наступного сеансу читання. По дорозі дівчина ділилась своїми емоціями стосовно книжки, а Бенедикт натомість розказував про свою. Пані Ярина, яка вже повернулася з прогулянки і проходила повз відчинені двері кухні, почувши цю розмову, посміхнулась, бо зрозуміла — вони одне одного не чують.
Спільними зусиллями їм вдалось наробити млинців, знайти в кутку нижньої тумбочки якесь малинове варення і заварити два горнятка запашного чаю. Небагато, але вони, чесно кажучи, навіть і на таке не розраховували. Насправді обом здавались ці млинці неперевершеними через те, що вони спільно готувались. Це виявилось веселим процесом.
Їсти все це вирушили в Бенедиктову кімнату, яка за час його проживання встигла трохи змінитись. На стінах з’явились приклеєні різні вирізки з журналів — цю ідею він запозичив з перукарні, в якій вони з Анною фарбували волосся. Щоправда, його вирізки були не з зачісками, а з якимись статтями, які Бенедикт вважав цікавими: чи то інтерв’ю письменників, чи відомих музикантів. Також там були й світлини тих, шановних для хлопця, людей, а серед них приклеєний був буклет, який подарував йому з Анною перші незабутні спогади.
Всі зошити з віршами Бенедикт заздалегідь заховав у шухляду, оскільки очікував, що Анна зайде в його кімнату, — поки він не хотів розкривати їй цю сторону своєї особистості. На столі лежало тільки кілька книг і ноутбук.
— Вау, ти зміг цю кімнату зробити затишною, — підмітила Анна, роздивляючись. — Браво!
— Дякую, — відповів Бенедикт. — Сідай туди.
Він сів у крісло, а Анна на ліжко, млинці й горнятка чаю вони поставили на стіл і одразу ж почали пригощатись.
— О, це твої батьки? — наминаючи, спитала Анна, бо побачила прикріплену до стіни над ліжком фотографію, на якій були зображені Бенедикт, котрий грав на старому фортепіано, і його горді батьки поруч. — А це ти? Ти граєш?
— Так, це вони, — теж пережовуючи, відповів хлопець. — Граю, хоча давно вже не торкався клавіш.
— Це круто! — вразилась Анна так, що з її рота випав шматочок млинця. Бенедикт засміявся. — Чому ти не сказав?
— Та не знаю, ми якось не говорили про це.
— Та ми весь час говоримо про музику! — сказала Анна. — Тепер ти просто повинен мені зіграти!
— Були б тут клавіші, я б це зробив зараз, — признався Бенедикт. — Я й сам скучив за ними.
Хлопець сьорбнув чаю і зрозумів, що вони забули його посолодити. Скривився.
— Блін, забули додати цукор… Чекай, я піду на кухню… Не факт, що його там знайду, але пошукаю, — підморгнув він і вийшов з кімнати, залишивши все ще вражену прихованим талантом
