Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

Зайшовши на кухню, хлопець помітив там Єву, яка щойно повернулася з роботи і була одягнена в уніформу офіціанта. На подив хлопця, дівчина ні з ким не розмовляла.

— Привіт, смачного.

— Привіт, дякую, — відповіла вона.

Бенедикт підійшов до полиць, щоб знайти цукор, та ніде не міг його запримітити. Єва сиділа за столом і сьорбала якийсь суп.

— З тобою Анна розцвіла, — промовила Єва. — Ви круті. Я бачила, як ви заходили в твою кімнату. Ви пасуєте одне одному. І очі в обох блищать.

— Дякую, — зашарівся Бенедикт.

— Ти дивись не поранься. Люди — жорстокі створіння.

— Вона не така, проте дякую, — відповів Бенедикт і відчув, як сама думка про погані стосунки з Анною його дратує.

— Ну раз не така, то вмикайте хоча б музику гучніше, — засміялась Єва. — Бо жив уже тут один юнак, який щотижня водив таких «не таких», — скаламбурила дівчина.

— Облиш, ми поки про це не думаємо, — відповів хлопець.

Він помітив цукор, взяв посудину і вирушив у кімнату з запитанням у голові: «Чи, може, думаємо?» Та коли він прочинив двері, то побачив щось таке, від чого впустив цукерницю на підлогу. Вона, на щастя, не розбилась, чого не скажеш про Бенедиктову довіру до Анни.

Дівчина сиділа за столом і читала один з Бенедиктових записничків. Здається, вона навіть не помітила, що хлопець повернувся.

— Що ти робиш? — крикнув Бенедикт. — Це особисте! Я нікому цього не показую!

Хлопець підбіг до дівчини і вирвав із її рук свій зошит.

— Як ти могла? Я ж не дозволяв тобі ритись у моїх шухлядах! Це гидко!

— Бенедикте, вибач, я просто думала, що знайду там якісь хустинки, бо пролила чай на стіл… Вибач, я не думала, що це щось важливе…

— Хустинки? Ти не бачиш різницю між хустинками і зошитом? І, знаєш, він не образиться, якщо ти раптом його не розгорнеш!

— Вибач… Я просто… — розгубилась дівчина. Та вона не могла знайти потрібного виправдання, бо його не було. Її очі дивились на Бенедикта якимсь таким глибоким поглядом, якого він не розумів. Це страх? Це розчарування? А може, співчуття?

— Ти маєш піти, — відрізав хлопець, вказуючи на прочинені двері.

— Що? Бенедикте, будь ласка… — злякалась Анна.

Хлопець стояв непорушним та розлюченим, вказуючи на двері. А дівчина розгубилась, бо справді почувалася винною. Повільно підвелась і приречено рушила до дверей. Ішла повільно і з провиною на лиці.

— Знаєш, — раптом повернулась вона. Дівчина вирішила, що коли він уже й так ображається, то повинен знати все, що вона думає. — Вони прекрасні. Це найкраще, що я коли-небудь читала… і я абсолютно відверто це говорю.

— Що? — прохрипів хлопець. — Вони справді тобі сподобались?

— Сподобались! — сказала, ніби викрикнула, Анна. На її очах забриніли сльозинки.

Хлопець їй повірив і відчув неймовірне полегшення.

Бенедикт дивився на неї, і його відчуття переживали якусь метаморфозу. В нього такого ніколи ще не було. Вся ця короткочасна злість на Анну ніби кудись випарувалась, ніби її й ніколи не було, натомість з’явилось відчуття вдячності. І повернулось розуміння того, як йому ця дівчина подобається. Вона не знала, про що в ці секунди думає хлопець, але добре розуміла, що його відчуття неймовірно потужні. Це було помітно по його очах. А він зрозумів, що це пристрасть.

Хлопець рвонув до дівчини і поцілував її. Вона відповіла йому. А потім це повторилося знову… і знову. Це були найпристрасніші поцілунки в їхньому житті, і їм обом хотілося, щоб вони ніколи не закінчувалися. Обоє відчували таку насолоду, яку не відчували ні разу в житті. Боротися з тією спрагою було абсолютно неможливо. Її хотілось тільки продовжувати і продовжувати, хотілось напитись, хоча б трішечки… Ніби якщо раптом вона припиниться, то вони відчують нестерпний біль або просто не виживуть. Це все, про що вони могли думати в той момент.

— Не зупиняйся, — прошепотіла Анна.

Невпевненими рухами Бенедикт розстібав блузку коханої, а вона стягувала з нього футболку. Обоє не планували, що це станеться сьогодні, та зараз, коли вони мінялись поцілунками і ніжними поглядами, вони знали, що не пробачать собі, якщо цього не станеться.

Тоді вони вперше побачили оголені тіла одне одного. Обоє були неймовірно худі і з блідою-блідою шкірою — та для них ці тіла були ідеалом краси і ніжності; були шматочками чогось вабливого, чого хотілось торкатись… чого неможливо було не торкатись… І серед всієї цієї краси тіл на них дивилися кохані очі.

Бенедикт цілував Аннині груди, а вона пестила його шию. Обоє не вірили своєму щастю. Вони не думали про себе — вони думали про свого партнера. Обом хотілось подарувати якомога більше любові тому, хто зараз поруч; не собі. Ніби якщо він відчуватиме більше ніжності, то власна насолода від цього стане ще більшою.

Вони торкались тіл одне одного, з їхніх вуст зринали інтимні подихи. Анні подобались руки хлопця і сильні плечі, а йому здавався дивовижним вигин її тендітної талії. Їхні тіла і серця бились жагою в тому затишному ліжку, в тому старенькому пансіонаті, ніби доводячи світу, що таке справжнє кохання. А коли їхні погляди перетинались — Боже, це їх зводило з розуму.

Під кінець того безкінечного моменту з їхніх вуст прозвучали два признання: