Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

— А надовго? — повторила Рута.

— Знаєш, на довше, ніж завжди, — відповіла Таня. — У Ніла тут справи якісь. — Ніл — це чоловік Тані, він нідерландець. — І мене просять на кілька якихось політичних зустрічей. — Таня висококваліфікований перекладач. Її завжди запрошують на політичні зустрічі найвищого рівня. Вони з Рутою навчались колись в Острозькій академії[11] на філологічному факультеті, відтоді і дружать. — Хоча це тільки кілька вечорів, а в інший час я вільна. Зможемо частіше бачитись, якщо ти не маєш справ.

— Та ні, я готую нові композиції, весь час у студії… Пишу, сама знаєш, як це… — мовила Рута.

Та раптом, немов якась стріла, прозвучали наступні слова Тані. Різко, прямо в очі і суворо:

— Неправда.

— Щ-що? — затинаючись, не зрозуміла Рута.

— Це неправда, — повторила Таня. — Руто, за стільки років, думаєш, я тебе ще не вивчила? Думаєш, я тебе не знаю?

— Що таке?

— Я бачу, ти щось приховуєш. Я бачу, ти сумна… Що таке?

Рута дивилась просто в Танині очі. Погляд подруги був льодовитий. Таня знала, що в Рутиному житті є якісь проблеми, також вона знала, що найкраще буде прямо про них запитати. Жінка зовсім не хотіла поранити подругу, вона хотіла допомогти, бо знала, що коли та поділиться переживаннями — їй полегшає.

На Рутині очі повиступали сльози, вона схилила голову і зайшлась плачем. У ній ніби щось тріснуло… терпіння?

Таня одразу пересіла до Рути на диван і обійняла її.

— Тихо… Все буде добре… Не плач… Я впевнена, що ти все перенесеш… Ти сильна… Тихо, золотце.

— Це кінець, — крізь плач промовила Рута. — В мене нічого нема…

— Як це нема? А я?

— В мене жахлива депресія… Я нічого не роблю… Вже більше року нічого не пишу… — плакала Рута. — Гектор щодня надіється, що в мене вийде… Що ось-ось я прибіжу до нього і порадію через написану пісню… А я не біжу…

— Таке буває, Руто, — підбадьорювала Таня. — Ти не маєш себе в цьому винити. Воно прийде… Ти писала прекрасні пісні — звісно, ти зможеш писати знову, не менш прекрасні.

— Я в це не вірю… Я щодня пробую писати… і нічого — порожнеча. Ніби, знаєш, я шукаю в собі крила, яких ніколи не мала.

— Ти мала їх, — схопила подругу за плечі Таня. — Припини плакати. Припини! Ти мала крила!

Кілька секунд Рута ще рюмсала, але згодом почала повільно заспокоюватись.

— Молодець, не варто плакати, — сказала Таня. — Знаєш, що ми зробимо? Ми відпочинемо. Підемо в спа, в кіно чи ще кудись. Будемо просто розважатися і ні про що не думати. Ти забудеш про свої пісні і про те, що потрібно щось писати. Ти будеш відпочивати, добре?

Рута кілька секунд дивилась на Таню.

— Добре.

— Дякую, що все розказала.

— Ні, це тобі дякую, що запитала, — мовила Рута. — Ти не уявляєш, наскільки мені стало легше. Я ж навіть не плакала, настільки була пригнічена.

— Все, забудь. Не будемо про це говорити, будемо просто відпочивати… і нам несуть їжу.

Подруги усміхнулись. Рута щиро вирішила послухати пораду подруги — не думати.

Кілька днів, які Рута розважалась з подругою, були найкращими за останній час. Жінці і справді вдалося не думати про погане. Вони ходили в кіно, музеї, театри… Навіть у нічний клуб навідались, у той, у якому гуляли замолоду. Проте відчули себе старими тьотями й покинули його.

Кілька разів Руту впізнавали якісь шанувальники, одразу робили фото, просили автограф і дізнавались, коли чекати нових пісень. Таня бачила, як Рута одразу змінюється на обличчі і засмучується, тому одразу відтягала подругу геть від фанатів.

— І що я маю їм казати?

— Головне те, що вони чекають на твої нові пісні. Значить, не все так погано, — говорила Таня, і вони покидали місце, де їх впізнавали.

Після одного такого веселого вечора подруги приїхали до Рути додому. Вже було близько одинадцятої, вони встигли побувати в кіно, на вечірньому сеансі, а тепер вирішили купити пляшку вина, посидіти вдома й обговорити фільм.

Рута пішла до барної стійки відкоркувати вино і взяти келихи, а Таня вмостилась на дивані, роздивляючись навкруги.

— А в вас нічого не міняється, — мовила Таня. — Все так само — просто і дорого… І фотографії ті ж, що й кілька місяців тому.

— Бо від минулого твого приїзду нічого не змінилося, — промовила Рута, помітно засмучуючись.

Вона налила вина в келихи, сіла й собі на диван і подала одного Тані.

— Вибач, — промовила Таня. — Мені потрібно було спитати, чи все добре, ще минулого разу.

— Облиш, — відповіла Рута. — Це я повинна була все розказати, ти ж моя найкраща подруга, а я натомість брехала тобі в очі про те, яка я вся у справах і яка я щаслива.

Таня нічого не відповідала, а просто зітхнула. Раптом її погляд зупинився на синтезаторі. Вона простягнула руку і