Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько
— Невже все настільки порожньо?
— Ти навіть не уявляєш, — відповіла Рута. — Зараз я навіть не можу уявити, як колись писала музику… чи пісні… Це ніби була не я, а хтось інший… Хтось, хто має талант.
— А ти не пробувала, щоб справді хтось інший тобі писав пісні, а ти їх просто співала?
— Пробувала.
— І нічого?
— Нікого, — виправила Рута. — Я переглянула сотні, якщо не тисячі, чужих пісень. І жодна… уявляєш?… жодна не змусила колотитись моє серце, як воно колотилось колись. Жоден рядок, жодне слово не зачепило за живе.
— Мені дуже прикро, — мовила Таня.
— Дякую… Справді… За все… За розваги… Ці дні були класними.
Таня посміхнулась і обійняла подругу. Вона не питала, чому Гектора досі немає вдома, а сам факт цього пригнічував. Таня розуміла, як важко і самотньо Руті такими довгими вечорами.
Вони дивилися фільм, розмовляли, як у старі університетські часи. Відчували себе знову вісімнадцятирічними дівчатками. Сміялися. А ніч все глибшала і глибшала.
Таня чекала, поки додому вернеться Гектор, щоб аж тоді покинути Руту в цьому великому будинку. Та він не з’являвся. Тож вона лишилася з подругою до самого ранку, а потім разом з нею поснідала і поїхала до себе. Жодного разу при цьому не завівши мову про Гектора.
— Ти, коли щось, можеш навідуватись до нас, — мовила Таня, коли Рута проводжала її до виходу. Був хороший літній ранок. У жінок трохи боліло в голові від вчорашнього вина, та загалом почувалися вони прекрасно. — Коли тобі захочеться або коли захочеш поговорити, гаразд?
— Гаразд, — усміхнулась Рута.
Рута не пам’ятала, як почалась розмова з Гектором, коли той після трьох днів відсутності повернувся додому. Зате вона добре запам’ятала свій крик посередині цієї розмови, чи то пак сварки.
— Як ти міг поїхати на стільки днів і не вмикати телефон!? Чому ти поїхав? Де ти був?
— Руто, в нас з’явився новий клієнт, — виправдовувався покірним голосом Гектор. — Він готовий вкласти багато фінансів в один великий проект…
— Та мені начхати на це! Треба було мені це пояснити! — кричала Рута. — Мені начхати на фінанси! Я хочу бачити свого чоловіка! Я хочу засинати з ним! Хочу прокидатися з ним! Хочу, щоб він мені пояснював, куди зникає, а не писав записки на три рядочки!
— Ти спала, я не хотів тебе будити! — роздратовано крикнув Гектор. — Я для нас стараюся! Я хочу, щоб ми жили в достатку! Ти була відомою й успішною людиною! Ти ж звикла до хорошого життя! А тепер не маєш змоги його собі дозволити, то я допомагаю!
— Що? — не могла повірити власним вухам Рута. — Ти мені допомагаєш? Я не маю змоги?
Вона рушила геть з кімнати вся в сльозах.
— Руто, почекай… Вибач, я не це хотів сказати…
— А що ти хотів сказати? ЩО?!
— Я просто розумію, як тобі важко… Ти мала кар’єру, мала талант, прихильників…Мала гроші… А зараз ти не маєш цього…то я стараюсь, щоб хоча б гроші у тебе були… Я стараюсь, щоб те життя, до якого ти звикла, коли була успішною, щоб воно в тебе не зникло…
— Що? — роззявила рота Рута. — Щоб воно не зникло, коли я стала нездарою? Ти це хочеш сказати?
— Ні… Руто, перестань…
— Отже, ти ставиш на мені хрест? — дивилась просто в очі чоловіку Рута. — Ти ж навіть не віриш, що я знову напишу щось гідне? — усвідомлювала правду жінка. — Ти просто годуєш мене грошима і тримаєш, ніби якусь іграшку, яку колись хотіли багато людей!
— А сама ти в себе віриш?! — крикнув Гектор.
— Господи… Яка я була сліпа… — жахалась Рута.
Вона різко розвернулась і попрямувала у спальню. Там розчинила шафу, витягнула валізу і поспіхом почала кидати у неї речі. Для неї це було схоже на кінець світу.
— Що ти робиш? — забіг у кімнату Гектор. — Куди ти збираєшся?
— Мені треба побути на самоті, — буркнула Рута.
— Та що з тобою відбувається?!
— Нічого! — закричала Рута. — Зі мною все абсолютно прекрасно!
Чоловік підбіг до дружини і зловив її за плечі. Вона пручалася і видиралася з його рук.
— Відпусти мене! Відпусти!
— Поясни мені, що я зробив не так! Чому ти хочеш кудись іти?! Я ж для тебе стараюся! Я три дні працював тільки через тебе! Ти не можеш мене покинути!
— Хто ти? — раптом крізь плач запитала Рута. — Хто ти?! Де той хлопець, з яким я познайомилась дванадцять років тому? Який слухав зі мною музику, говорив годинами і пропонував погуляти в парку, бо не мав грошей, щоб відвести в ресторан?
— Що? — Гектора розгубили такі запитання.
Він відпустив Руту, і вона продовжила жбурляти одяг в валізу.
— Той хлопець не думав про кількість грошей! Він думав про кількість секунд, проведених зі мною! — плакала жінка, а чоловік заціпеніло стояв. — Він вірив у мене! Щиро вірив, розумієш? А зараз… де він?…скажи — ДЕ ВІН?
— Але все
