Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

У місті панувала спека, у кнайпі було прохолодно і напівтемно. Почали з холодного пива. Перейшли на ярину. Перекусили жульєнчиками і присту­пили до фірмових страв. Чомусь зупа з флячками не смакувала київським панам, зате цибульники пройшли на «ура!» Звичайно, ніхто не відмовився від «мішанки» — страви зі щойно за­різаної свині. Але це все була прелю­дія. Справа в тім, що фірма «Розкажи мені...» відзначалася гурманськими на­хилами і здоровим апетитом. Тож коли кишені не були порожні, колеги ніко­ли не відмовляли собі «в єдиній радос­ті, яка ще залишилася в цьому житті». Пили за трьох осіб: за американського боса, за Стефка Нечемного і за графи­ню фон Цигельдорф. О десятій малий заснув біля акваріума із золотими риб­ками. По дванадцятій Леська сказала: «Блін, я, здається, вже народилася!» Що мало означати, що в неї день на­родження. Тож до осіб, за яких пили, додалася Леська. О другій чемний, ні, дуже чемний вишколений львівський офіціант, уклінно вибачаючись, сказав, що вони зачиняються:

— Нема мови! — сказав п’яний шеф і заплатив один за всіх по чеку, ретель­но перевіреному Леською.

За кермом був Андибер. Малого з Васьком акуратно перенесли в мікро­автобус і вмостили на задньому сидін­ні. Вирушили на віллу. Напівдорозі пан Роман сказав, що йому конче тре­ба помилуватися, «як місяць грає на Личакові», однак публіка запротесту­вала, і всі рушили домів.

Ранок почався напрочуд романтич­но. Вся вілла була прикрашена живи­ми квітами. Звісно, на честь Лесьчино­го дня народження.

Леська була зворушена.

Пан Роман, шеф і Андибер хазяйну­вали на кухні, готуючи чи то святковий сніданок, ачи «бранч», а може, навіть і обід.

Дівчата після бурхливої ночі приво­дили себе в порядок, прийняли хто душ, хто ванну. Потім пішли до перукарні: манікюр, педікюр, фризура. Пізніше пройшлися Львовом і пересвідчилися, що на тверезу голову він зовсім інший. Зводили малого на морозиво, покатали на машинках біля опери і гонорово по­вернулися на віллу.

Стіл був шикарний. Чоловіки були шикарні.

Пан Роман — «старий львівшький кавалєр» — галантно поцілував пані Лесі ручку і повів її до столу. Навпроти її очей, якраз на тій стіні, що з великою тріщиною, висіла картина, ще «свіжа», без рамки.

Коли Леська поглянула на неї, сльо­зи потекли ручаями по обличчю. Ніхто нічого не зміг зрозуміти: якийсь ста­рий обшарпаний під’їзд, велика труба, під сходами маленьке сіре кошеня на вив’язаному гачком круглому різноко­льоровому килимочку.

— Це мене графиня намовила... — задоволено потирав руки пан Роман.

Пізніше Леська розкаже, що мама, яку вона зараз доглядає, її нещад­но била в дитинстві, зганяючи на ній злість за своє злиденне самотнє життя, а Леська ховалася від неї в закапелку під’їзду, де вона могла проспати цілу ніч на круглому різнокольоровому ки­лимочку із сірим кошеням на руках.

Святкувати колеги вміли. Рікою лилися шампанське, горілка, коньяк, вино... Випивши за нестабільного Близ­нюка, всі почали розбиратися зі своїми знаками зодіаку. Шеф був одухотворе­ним Водолієм. Марго й Андибер — гоно­ровими Левами, Спиридоненко — квоч­кою-Дівою, Свєтка — загальмованою Рибою, пан Роман — Раком-одинаком. Доповнили зодіакальну картину фірми японським календарем. Тут з’ясувалося, що Андибер на чотири роки молодший від Марго, це її не на жарт засмутило. Такий розклад не входив у її плани. Та й узагалі, ані Андибер, ані якийсь ін­ший мужчина не входив у її плани. Ан­дибер без дозволу увірвався в її життя. Щоправда, здається, не в це життя, а в паралельне. Однак котре із цих життів є реальнішим? Хто дасть гарантію, що треба надавати перевагу саме цьому життю тільки через те, що в ньому пере­буваєш більше, аніж у тому?

Публіка веселилася, а Марго роз­мірковувала. Хто вони такі? І що тут роблять? Чи реальні вони? Може, все це мені лише видається? А насправді, я собі сиджу в турецькій в’язниці, а це мені все мариться? Може, в мене лихо­манка, а це все мені ввижається? Вар­то лише трохи одужати, і все стане на свої місця? Ахмет зі своїм гаремом і далі бродитиме світом. Сестра Ісидора моли­тиметься за спасіння моєї душі у своєму монастирі. Блаженна Свєтка голосити­ме за мною, тиняючись по місту. А Ан­дибер? А цей сучий син, цей характер­ник, очевидно, захоче визволити мене з неволі. Як? викупом? хитрістю? Це вже його справа. Хай-но спробує мене не ви­тягти з цієї темної темниці, кам’яної ка­мениці... Ой, то не сиза орлиця закле­котала, то бідна невольниця в темниці заплакала: «Як же мені ся турецька-бу­сурманська каторга надоїла... Кайда­ни-залізо ноги повривало, біле моє тіло коло жовтої кости пошмугляло!.. Ой ти, земле турецька, віро бусурменська, роз­луко християнська... Не одного ти роз­лучила — з отцем-матір’ю, брата з се­строю, а мене — з вірною дружиною...». Марго важко зітхнула. Та вже краще темная-темниця, аніж гарем... Ті йоло­пи думали, що гіршої неволі для жінки, аніж тюрма, не існує! Може, для слаб­кодухих чоловіків і не існує! А для жін­ки це не найстрашніше, що може бути. Адже є ще сімейне рабство. «Ой городе­Цареграде! Усього в тобі є удосталь. Є що їсти-пити, можна хороше походити.

Є в тобі злота-срібла багато. Та нема в тобі одрадости для вільної воленьки!». «Ой, життя моє недолуге: всього в тобі є: щастя-нещастя, вірність-зрада, успіх­невдача... Тільки нема в тобі свободи...».

— Марго! Агов! Ти де? Повернися! — заштурхали її під боки колеги. — Чого зажурилася? Приєднуйся:

Пиймо, друзі! Пиймо, браття!

Нам вже все одно.

Бо на світі є дві правди:

Музика й вино!

Марго дивилася на друзів і думала: все це неправда. Нереальне все це. Та й, мабуть, і добре. Після тих резуль­татів, що дають їхні нетенденційні соціопсихологічні опитування серед простого люду і на основі безпосеред­ніх контактів в атмосфері повної до­віри, краще на очі владі не показува­тися. Адже рейтинг, який малює їхній комп’ютер після обробки даних, дещо інакший, аніж дають так звані неза­лежні соціологічні служби. Їхня група під супроводом Камікадзе складаєть­ся із добровільних самогубців. Усім ясно — якщо не підкоригувати резуль­тати, перш ніж відправляти їх за кор­дон, їхній фірмі — каюк. Так само, як і їхній особистій кар’єрі. Так само, як і їхньому фінансовому добробуту. А оскільки ніхто з них не хоче грішити проти жорсткої правди, то лічені їхні дні безтурботного життя. На горизонті заряснів кінець. Тож треба використо­вувати кожну хвилину і насолоджува­тися життям.