Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— На Личаків.

— Куди-куди?

— Цвинтар у Львові так називається.

— То хто ж готував сніданок?

— Та сказано тобі: графиня. Вона по­вернулася, а вони — ні. Марго замислилася.

— Дівчата, а вам не здається, що ми всі «поїхали дахом»?

— Доїдай уже та ходімо шукати цих придурків!

— Куди? На цвинтар? Е ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!

Дівчата сиділи і думали що робити.

— Вони самі знайдуться! — заспоко­ювала їх Марго. — Не треба нікуди хо­дити. До речі, котра година?

— Шоста, — без ентузіазму сказала Леська.

— Ви таки божевільні! — обурилася Марго. — Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!

Дівчата мовчали.

— Ви як хочете, а я пішла спати!

Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрій­ко і сказав:

— Ма! Я упісявся!

Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:

— Нічого, синку! Таке буває! Спи! За шістнадцять років вона вже зви­кла спати в мокрій постелі.

Але Андрійко не хотів більше спати. Він знічев’я вештався у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відчиняв і зачи­няв шухлядки, заглядав під ліжко, ви­дивлявся у величезне дзеркало.

Знизу долинув галас. «Треба встава­ти!» — подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.

За столом кавувала вже вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.

— Ну, як Личаків? — поцікавилася Марго.

— Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє! — радісно повідомив пан Роман.

— Склепики собі вибирали? — по­жартувала вона у відповідь.

— Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видо­вищем, пані Маріє!

— Мене звати Марго.

— То якесь ім’я нефайне — Марго.

Зате Марія — люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?

— Мама моя звідтіля. А що?

— Маруся Богуславка... — замріяно промовив пан Роман.

— А що ж графиня? — перевела на іншу тему Марго.

— Графиня вже спить. Вона вдень спить.

— Ага, — сказала Марго, хоча нічого не второпала. — Які на сьогодні плани?

— О десятій зустріч із родичем нашо­го американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там — побачимо, — пояснив шеф.

Група соціологів сиділа у кав’ярні в центрі Львова, а зв’язковий спізнювався.

— Як його хоч звати? — хтось спитав.

— Звати не знаю як, але буде вбра­ний у довгого червоного плаща.

Усі перезирнулися, але нічого не ска­зали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Спиридоненко їли морозиво. Інші смакували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відріз­няється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього від­гонило щойно випитим пивом.

— Стефко Нечемний, — назвався він, тиснучи шефові руку.

Васьок похлинувся львівською кавою по-віденськи, а Свєтка запопадливо лу­пила його по спині.

— Вам не жарко у плащі? — поцікави­лася Марго у відвідувача просто так, зара­ди «приколу». Надворі був червень місяць.

— Та я щось нездужаю, — відповів той. — Ребро болить. Вася побіг шукати туалет.

— Як ідуть справи? — почав розпиту­вати Стефко.

— Та наче по плану... — непевно про­тяг шеф.

— Я не надовго, — по-діловому ска­зав Стефко. — Ось вам вуйко передав зарплату за три місяці, на бензину і дрібні витрати.

Передавши з рук у руки шефові пух­кенький довгий конверт, він зник. Так само раптово, як і з’явився.

Шеф заглянув у конверт, і очі його полізли на лоба. Марго також устигла зазирнути, і серце їй радісно затьохка­ло: тепер вона плюне на все і поїде в турпоїздку на Тібет. Леська, що сиділа навпроти, прочитавши приблизну суму грошей із виразу очей шефа і Марго, ви­рвала конверта і сказала:

— Гроші будуть у мене. А то проп’єте за один день.

Шеф не опирався. Та й ніхто не опи­рався. Бо знали: тут на Леську можна покластися.

Екскурсію вирішили почати з Лича­ківського, а заразом там і поділити гро­ші, щоб ніхто не бачив.

Звичайно, всім дуже сподобалося на цвинтарі. Вони такого ще не бачили.

Однак пізнавальний ефект був дещо змазаний внутрішнім хвилюванням: кожному кортіло швидше знайти хо­ванку і перерахувати гроші. Нарешті вони знайшли відповідне місце. Такий собі затишний закапелок. Мармуро­ва плита, розп’яття, скромна огорожа. Плющ обвив стару могилу і калину. Під калиною — зручна лавочка. Там усі й посідали рядочком. Один Васьок не вмістився. Він присів на краєчку надгробної плити.

Леська врочисто розпечатала конвер­та. Здається, такої суми і вона не очіку­вала. Руки її затремтіли, коли вона пе­рераховувала пачку зелених.

— Ну, що робимо? — спитала вона. — Оцієї суми (вона відділила одну третину пачки) з головою стане на бензин і дріб­ні витрати на вісім місяців наперед...

— Краще на дев’ять, — пожартував шеф.

На жарт ніхто не прореагував. Усі на­пружено чекали рішення головного бух­галтера.

— А це (вона показала на дві третини пачки) — наша зарплата. Роздавати чи тримати вкупі?

Думки розійшлися. Одні голосно ше­потіли: «Давай сюди!» Інші наполягали купити сейф. Одні кричали, що сейф лег­ко вкрасти. Інші заперечували: якщо не в сейфі — все проп’ється. Одні пропону­вали відрядити Васю з грішми до Києва, інші хапалися за серце: в жодному разі.

Лише Свєтка мовчала. Коли всі по­томилися сперечатися, вона прорекла з мудрістю блаженного:

— Ці гроші від нечистого. Не берімо їх!

Колеги зацитькали на неї.

— Дайте мені всі гроші, я спалю їх! — наполягала вона.

Ця фраза змобілізувала всіх: вони швидко забрали свої гроші в Леськи і вирішили не заводити при Свєтці нія­ких розмов.

Поділилися по-чесному. Шефові най­більше. Васі найменше. Свєтчині гроші, про всяк випадок, доручили Лесьці.

За час перепалки Вася, соваючись на мармуровій плиті, очистив її від плюща і відглянцював своїми штаньми.

— Устань з могили! — гаркнув на нього шеф.

Вася підскочив. Однак підозріло по­глянув на