Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

Оселилися в милому, давно не ре­монтованому особнячку, половина яко­го належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом ра­зом, Марго сказала: «Який стовп — та­кий тин, який батько — такий син».

Пан Роман був художником і трива­лий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли під вальси Штрауса за ве­ликим столом з білосніжною накрохма­леною скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть ав­стрійським сервізом.

На «зупі» (тобто на «першій страві») стало зрозуміло, що панові Роману Мар­го впала в око. Він кілька разів запро­понував їй позувати, причому її катего­ричні відмови його зовсім не бентежили.

— Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа... Якщо він скаже «Пані має такі фор­ми...» — я його вб’ю!

— Тату! — попередив його син. — Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

— Пані така прикра? — здивувався старий батяр.

— Пані є гонорова... — втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

— О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува не Голотою?

— Андибером, — відмовив той.

— Йой! Пан, певно, жартує!

— Та ні, тату! Його справді так звуть, — з повним ротом озвався шеф.

Пан Роман, затамувавши подих, по­чав стежити за кожним порухом Анди­бера. Дивуватися було чому. З коропом у сметані Андибер так елегантно роз­правився за допомогою ножа і виделки, що скелет можна було здавати в зооло­гічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хреб­ті, а були у філе риби, були філігранно викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман уже їсти не міг. Він насолоджувався спостеріганням. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу на ногу, пив каву, тримаючи в руках ма­леньку філіжаночку на маленькій та­рілочці, батько шефа не витримав: він схопив папір і почав рвучко накидати олівцем ескізи.

* * *

Надвечір дихнуло сирістю. Пан Ро­ман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Товариство мирно бесідувало, планувало маршрут, вносило правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Повільно потягували вино, розглядали картини пана Романа, слу­хали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванад­цяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюши­ками, у шляфроку і спальній шапоч­ці. Вона шаркала капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голо­сом, здається, німецькою мовою. Абсо­лютно не звертаючи ні на кого уваги, вона загасила свічки й камін та пішла собі геть.

— А це хто? — поцікавився Спиридо­ненко.

— Це графиня Цигельдорф, колиш­ня власниця вілли.

— Як-як?

— Ну, домашній привид. Вона щоно­чі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи лячно, адже шеф їх дещо за­гартував полтавськими пригодами. Що­правда, розмова далі вже не клеїлася.

Пан Роман, зрозумівши, чому пу­бліка зненацька принишкла, вирішив якось розрядити напругу:

— Йой, прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схо­тіла відімкнути двері. Тож тепер щове­чора гасить огень. Вона сумирна пані.

Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сір­ники, щоб не бавився вогнем. Пильну­вала, щоб не палив у закапелках.

Шеф ствердно кивав головою.

Панові Роману здавалося, що так він заспокоїв гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок ки­нулася до сина, що спав у спальні на­горі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрій­ком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорно­го дерева, що стояли впритул, зрозумі­ла, що на них колись відпочивала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюю­чи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко аж до ранку зберігало тепло її старечого тіла.

— Ви як хочете, дівчата, але я з ма­лим спатиму на розкладачці, — сказала Марго.

— Ноу проблем, — сонно позіхнули ті.

Марго звикла спати на краєчку ліж­ка в незручній позі. Тож вузька розкла­дачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:

— Вставай, сплюхо! Розіспалася!

— А чого такий алярм?

— Сніданок подано!

Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипу­чими сходами до вітальні.

За столом панувала гнітюча мовчан­ка. Чоловіків не було. Одні дівчата.

— Перепрошую за спізнення. Так со­лодко спалося!

У відповідь — нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмале­ною скатертиною — новою, — відзна­чила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі па­рував зелений омлет. Зі шпинатом! — знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишука­ність!

Дівчата мовчали і без апетиту колу­пали омлет.

— Смакота! — урочисто оголоси­ла Марго. — Хто готував? Певно, пан Роман?

— Пані фон Цигельдорф, — зло відказала Свєтка. Марго розсміялася на дотепний жарт.

— Я не жартую, — спохмурніла Свєтка.

— Що, ви знову відвідали «той світ»? Я — ні, — безтурботно заявила Мар­го. — Я спала як убита.

— Зате ми не склепили повік!

— Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!

— А ти звідкіля знаєш, ти ж спала «як убита», — єхидно процідила Свєт­ка.

— Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.

— А чого нам не сказала?

— Хіба й так не ясно? А де всі?

— Пішли з баронесою фон Цигель­дорф і не повернулися, — без ентузіаз­му заявила Леська.

— Вона, здається, графиня, — заува­жила Марго.

— Яка різниця!

— Так куди вони пішли?