Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

Його викрали! І скоро зажада­ють від нас викуп!

Усі замислилися. — Щось мені це не подобається... — зітхнула Леська.

— Та якісь вони — ті мужики — й на рекет не схожі... — вголос думала Мар­го. — Совкові костюми. Стрижка під «бокс»...

— Невже це через шефові слова про революцію, заколот, скинення самодер­жавства?...

— А хто його попереджав по мобілці?

— Здається, його однокурсник. Треба в Києві з’ясувати... Щось мені це не по­добається...

Запала мовчанка. Дорога справді була жахливою. Дівчат знудило. Леська кілька разів просила зупинити мікроав­тобус. Віяв вітер з піском. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.

— Ви помітили: назустріч жодної ма­шини! — сказав Вася. Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом уся напружилася:

— Серед нас є стукач! Вася, спиняй машину!

Вася з’їхав на обочину.

Марго розвернулася боком, щоб бачи­ти всіх одночасно, і різко почала:

— Серед нас є стукач. «За ізмєну роді­нє» — це ж ясно як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф ска­зав ті трикляті слова. Я точно пригадую. Хтось серед нас «настукав».

— Точно! — заверещала Леська. — Уб’ю!

— Тихо, мамо! — заспокоювала її Віка.

— Не можу тихо! Бо є серед нас під­лотник. Він тихо їсть із нами з одного котла, поряд спить і водночас гадить... Він серед нас!

Леська обвела прискіпливим погля­дом колег. І зупинила його на Спиридо­ненкові:

— Ти мені давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!

Спиридоненко перелякався.

— Чесне слово, це не я!

— А ти, — продовжила Леська, пере­вівши погляд на Свєтку. — З того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло ти­хенька!

— Я просто злякалася... — намагала­ся виправдатися та.

— Так, злякалася, що ми тебе роз­кусимо! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!

— Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...

— Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!

— Мамо, не треба, прошу тебе, — обняла її Віка. Проте та вже не могла спинитися.

— І ти, Васьок, такий солодкий, та­кий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!

Вася зблід і схопився за серце.

— Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебува­ють на службі, всі вони мають офіцер­ське звання, доплату за вислугу... Всі вони!...

Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.

— А ти, мабуть, за сто грам продався.

Так? Ану кажи! Марго намагалася спинити Леську.

— А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти за­вжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! «Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!» — це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, ні­кому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!...

— Лесько, заспокойся! Ми ж пропра­цювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

— Що таке десять років? Ну що таке десять років? Зненацька її осяйнуло:

— Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п’ять. І... тільки Андибер кілька місяців...

Усі, мов по команді, повернули голо­ви до Андибера. Той, підперши рукою підборіддя, ди­вився відкрито прямо у вічі й мовчав.

— Це ти? — спитали в нього хором.

— Я таким не займаюся... — сказав він так, що всі одразу йому повірили. — Давайте краще пообідаємо... — мирно запропонував він.

Тут згадалося, що вони не снідали.

— А котра година? — схаменулися.

Поглянули на свої годинники і із здивуванням помітили, що в усіх вони зіпсувалися.

— Дивіться, дивіться! — закричав ве­село Спиридоненко. — У мене секундна стрілка пішла назад!

— Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, — сказала Віка. І молодь почала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

— Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший ви­мір, — розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій — середній син Марго.

— Ану-ну! — заохочував його до роз­мови Андибер.

— Раніше вважалося, що ті дірки викликані об’єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або про­сто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб’єктивних чинників.

— Ну ти просто професор! — жартува­ла Марго. — То що ж таке суб’єктивний чинник?

— Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов’язане з суб’єктом, тобто з лю­диною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...

Публіка перестала жувати і посиле­но заворушила мізками. Всі згадали не­ давні пригоди, однак ніхто не насмілив­ся завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

— Варто затесатися в компанію нор­мальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

— А як розпізнати таку людину? — обережно поцікавилася Марго.

— Ну, не знаю... Кажуть, що така лю­дина часто й сама не здогадується про свої здібності.

Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне од­ного.

Завершивши трапезу, вийшли з ма­шини: хлопчики наліво, дівчатка на­право. Повільно поверталися до мікро­автобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Та погода не давала засиджуватися. Хо­тілося сховатися в мікроавтобус, однак відтягували час, бо до Києва було дале­ко: ще насидяться.

— І справді: дорога якась дивна, ста­ра і безлюдна. Васьок, ми не заблука­ли? — спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.

Зненацька почувся гуркіт авто­машини. Всі подивилися на дорогу і із здивуванням провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда в до­сить пристойній формі.

З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:

— Дивіться, що я знайшов!

На табличці був намальований суво­рий чоловік у будьонівці, який поперед­жав: «Будь бдителен!»