Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч
Якось — голодні і до смерті потомлені — вони завалили в курортне містечко, де святкували іменини місцевого авторитета. Наминаючи всі пункти меню, соціологи спостерегли, що святкова компанія скоса поглядає на них. Однак їм не хотілося забивати голову цими дурницями. Марго окинула поглядом себе і своїх супутників: щось середнє між вуйками, що спустилися з гір, і столичними стилягами. Місцеві «круті» зі своїми дівчатами були вбрані з найдорожчих ларків місцевого базару.
Несподівано з-за столу висунулася фарбована дівуля в коротенькій спідниці і рушила у їх напрямок. Стіл місцевих авторитетів занімів. Дівуля підійшла до Андибера і запросила його до танцю. Судячи по тому, як у чоловічої половини місцевих «крутих» відвалилася щелепа, Марго зрозуміла, що дівуля належала найавторитетнішому. А вона виявилася з перцем і захотіла насолити «коханому». Тож запросила до танцю загадкового незнайомця з хвостиком і золотою сережкою.
Порвані джинси, порвані кросівки і зіжмакана теніска Андибера дещо дисгармоніювала із зовнішністю ляльки Барбі. Марго замилувалася ним. «На козаку, бідному летязі, три серомязі, опанча рогожовая, поясина хмельовая, сап’янці — видні п’яти і пальці». «Ой Андибере-Андибере. На біса тобі заміжня жінка з трьома дітьми? Чи тобі дівчат у світі бракує?» Андибер танцював під «Ти разбіла мойо серце і осколкі разбросала» і усміхався до Марго. Після танцю він галантно провів даму до її місця.
З-за столу встав найголовніший:
— А це що за бомж? — «пожартував» він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася. — Кати звідси, бо буде больно!
Андибер зі своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо мовив:
— Тихо будь! Андибер такого не любить!
«Круті», немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і зробилися маленькими-премаленькими.
«Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ґанжа Андибер, гетьман запорозький».
Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки з ворожого стану раз у раз кидали закохані погляди на загадкового незнайомця.
Шеф замовив пива і не на жарт розвеселився:
— Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки усміхався.
— Слухай, звідкіля ти такий узявся?
— Зі степу...
«Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні ворониї...»
— У вас є українська музика, холєра ясна? — заревів п’яний шеф. — Тут шанують державну мову чи ні?
Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася чудова пісня.
Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив «місцевий авторитет». Вася схопив офіціантку. А Марго з Андибером.
«А вона, а вона, — долинав мужній баритон, — сидітиме сумна...» Андибер співав Марго на вухо:
— «Моя дівчинко печальна, моя доле золота, я продовжую кричати: ніч безмежна і пуста...»
Їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.
* * *
Робота тривала.
Час од часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.
Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить чиновників за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді ж народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: «народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди має рацію». Ні. Народ завжди має рацію. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Тож витворив своє — неписане — законодавство, яке вставляє палиці в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади народ живе за тими законами, які вважає правильними. І в душі чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу — і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, — ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність — він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог — влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.
— Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? — питав шеф, втягуючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогнищі м’яса, що готувалося до їхньої вечері.
Питання було риторичним. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.
— Ну скажіть хоч що-небудь! — спонукав до одкровення шеф.
— А в чім проблема? — поцікавилася Віка. — Хіба це неправда, блін?
— Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.
«У цьому світі? — повторила Марго. — Гарна думка».
— Наша правда нікому не потрібна.
— Як не потрібна? — завелася юна поборниця прав людини. — Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? а народу?
— Люди й так її знають, без нас. Так хочеться «взути» владу цими матеріалами, а вийде, що влада «взує» нас!
— Нам капець, — спокійно мовила Леська. — Чи зібрали «на чорний день»?
— Знову каркаєте? — заверещала Свєтка. — Ви мене доконаєте!
— Ми тебе? — обурилася Леська. — Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.
— Дайте мені влаштувати приватне життя!
— Світлячок, — лагідно сказав шеф, — пан Роман нас усіх «наколов». Він старий приколіст.
Усі зацікавлено поглянули на нього.
— А ви що думаєте: все, що він говорив, — правда? — здивувався шеф.
Судячи з мовчанки, друзі були в цьому переконані.
— А я... — пробував заперечити Васьок. — Я ж гроші загубив!
— Васьок, — розважливо сказав шеф. — Навчися розрізняти два слова «загубив» і «пропив». Це різні речі.
— А шо таке? — вставила свої «п’ять копійок» Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів її мами.
Дорослі
