Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

Марина Гримич

Ти чуєш, Марго?..

Від автора

Книжечка, яку ви тримаєте в руках, — не просто друге видання роману «Ти чуєш, Марго?..», це — багатовимірне освідчення в коханні.

По-перше — освідчення в коханні до літерату­ри. «Марго...» — мій прозовий первісток. Я мріяла про письменницьку кар’єру з дитинства, однак жит­тєві обставини довго не давали цій мрії здійснити­ся. І от, коли я понароджувала дітей, позахищала дисертації, облаштувала побут, — випала нарешті нагода зануритися в творчість.

По-друге, «Mарго...» — освідчення в коханні моїй основній професії. Я — етнолог, причому з хо­рошою «польовою» практикою. Недаремно в центрі сюжету опинилася етносоціологічна група, яка ман­друє Україною, і саме з цими людьми відбуваються химерні, кумедні, незвичайні, надзвичайні історії.

По-третє — освідчення в коханні Всеукраїн­ському літературному конкурсу «Коронація сло­ва». «Ти чуєш, Марго?..» — стала дипломантом першого конкурсу, більше того, завдяки зусиллям видавництва «Аверс» (Львів) — чи не першим ви­даним романом у рамках «Коронації…». За десять років свого існування «Коронація слова» зробила для української літератури те, що не змогла зроби­ти держава, а саме зініціювала літературний про­цес в Україні. «Коронація слова», як виявилося, — це блискуча майстерня «сюжетних» письменників, яких на сьогодні так потребує читач.

Хочу висловити подяку всім, причетним до на­родження моєї «Марго...»: першому читачеві рома­ну — д.філол.н. Наталі Непийводі (моєму другу і кумі, на жаль, покійній), якій належить ідея назви роману, к.філол.н. Ніні Герасименко, саме яка, як з’ясувалося недавно, «піймала» у вирі інших тек­стів, представлених на конкурс, мою «Марго...», Володимиру Даниленку, першому координатору конкурсу. Величезна подяка від усієї письменниць­кої «коронаційної» родини Тетяні і Юрію Логуш. Те­плі слова хочу висловити на адресу видавництва «Аверс» (редактор Олена Волосевич і директор Галина Гнидюк), яке взяло на себе сміливість, пе­ребуваючи у вкрай скрутному фінансовому стано­вищі, надрукувати дві тисячі примірників невідомо­го автора!

Друге видання подається у майже незмінено­му вигляді, лише з віртуозним редагуванням Люби Дрофань. Я бачу в тексті письменницьким оком деякі свої невправності. Однак свіжа, практично незаймана, харизма автора-початківця компенсує недоліки першої літературної спроби.

Не знаю, як визначити жанр мого первістка. «Ти чуєш, Марго?..» можна вважати і любовним, і химерним, і пригодницьким романом. Хоч він і перший мій твір, але в ньому вже є те, що я вмію і обожнюю робити: ліпити, немов із глини, якісний сюжет.

Марина Гримич

1

Осьомій ранку в одному звичай­ному помешканні пролунав несамовитий жіночий вереск. Тато перелякано підхопився з ліжка, однак молодший син зі свого ліжечка заспокоїв його: — Не пелезивай, тату, це мама знову стала на ваги! Водночас із ванни заторохтіло:

— Господи! Як мені все це набридло! Я — нещасна жінка! Я — мати-героїня! Хочу бути старою дівкою! Хочу сидіти собі в своїй хаті, у своєму ліжечку, пити каву і читати детективи! І щоб мене ні­і-хто не чіпав! А тут ці діти сидять на голові! Ці три п’явки! Не дають дихати! Господи! За що мені такі тортури!

Тим часом у квартирі все поволі за­ворушилося.

— Ма! Шо їсти?

— Як шо їсти? Там каша була вівсяна від учора!

— Вже нема!

— Як нема?! Господи! Ну шо це таке! Ці діти, як ті хробаки: хрум, хрум, хрум! Усе поїдають, усе пожирають! Оце мені нема чого робити, як за п’ять хвилин до виходу з дому варити вам кашу!

— Ма! Я не хочу в садочок!

— Я теж не хочу в свій садочок! Запам’ятай, синочку, в цьому житті не­має слова «хочу», є лише слово «треба»! Зрозумів?

— Мамочко, а де моя краватка?

— Таточку, твоя краватка там, де вона має бути!

Мамочка, ледь-ледь застібуючи ґу­дзики піджака на грудях, стала особли­во агресивною:

— Ну ти подиви. Ця хімчистка вже зовсім споганилася! Все збігається після неї.

— Мамусю, може справа не в хім­чистці? — спробував пожартувати тато.

Мамуся ще більше оскаженіла. Три­маючись за свої верхні округлості, вона зарепетувала:

— Ну й що? Ну то й що? Що ти на мене дивишся? Ну що я можу зробити, що воно росте, як на дріжджах! Якби я тобі не народила і не вигодувала оцим місцем трьох дітей, то була б стрункою, як билиночка. А ці діти… Господи, хіба це діти? Це ж п’явки! Вони п’ють мою кров, п’ють, п’ють… Тату, сьогодні твоя черга вести малого в садок! Мої нерви вже не витримують! Все, я побігла! Па!

Вона забігла в ліфт, натисла на ґу­дзик і тут відчула, що зачепила портфе­лем колготки. Закотивши очі під лоба, вона просто вилаялася. Довго і смачно. Щоправда, подумки. Проте, здається, трохи відлягло.

Заходячи в автобус, а потім у метро, вона про себе бубоніла: хоч би не зустрі­ти когось із знайомих, щоб не бачили її без макіяжу, хоч би не зустріти когось із знайомих, хоч би не зустріти, хоч би… Слава богу, здається, не зустріла.

Її все навколо дратувало. Водночас вона заздрила всім і всьому на світі. Вона заздрила людям, які в метро чи­тали газети і детективи, бо після купи паперів на роботі друковані літери ви­кликали в неї алергію. Вона заздрила тим, хто не мав проблем із верхніми ґудзиками піджаків. Вона заздрила ри­балкам, які могли собі дозволити роз­кіш годинами висиджувати на крижині. Вона заздрила дітям, які могли на по­вний рот сміятися, не боячись, що хтось помітить пломби на їхніх зубах. Вона заздрила стінам Києво-Печерського монастиря, які могли століттями незво­рушно дивитися у воду, роздумуючи про вічне і духовне. Вона заздрила поїздам метро, яким не треба було думати про те, куди їхати і з якою швидкістю.

Робочий день почався не найкраще. Кабінет викликав огиду. Дірка на кол­готах заважала зосередитися на роботі. Раптовий телефонний дзвінок пронизав від кінчиків волосся до кінчиків нігтів на ногах. Господи, треба зробити педі­кюр!

— (Що за сволота турбує вже споза­ранку?) Алло, слухаю! Доброго ранку! Іду!

Шеф знахабнів. Зараз скаже, що в нього дві новини, одна хороша, а дру­га — сама знаю яка… І запряже…

— Ну що, Марго, піджачок збігся піс­ля хімчистки? — замість привітання по­жартував шеф.

— Дуже смішно!