Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— Ну блін, подумаєш! — не на жарт розсердилася та. — Як опитування мо­лоді, то «Вікторія — наша надія», а як секрети, то «Віко, марш у свій пісочник»!

Леська скривилася, і донька замов­кла. Вони розуміли одна одну з півслова.

Очевидно, колись і Леська була «важ­ким підлітком».

Марго встала з-за столу, щоб піти «до вітру». За нею підхопилася і Леська. Ві­дійшли подалі від колиби і присіли за ялиночками.

— Щось ти, Лесько, часто пісяєш... — сказала Марго. — І на лиці змінилася... Ти стопроцентно вагітна. Це я тобі кажу.

— Ти, Марго, як завжди, здогадлива. Залетіла я з тріском. Що мені робити?

— Як що? Народжуй!

— Ні, я робитиму аборт!

— Лесько, благаю, не треба. Не бери гріха на душу.

— Куди мені до моєї компанії ще й дитину?

— Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?

— Що вдалося?

— Завагітніти?

— Ой і не питай: «стидно признать­ся»...

— «Стидно» — кому? Мені?

— Здається, це сталося у Кобилохвос­тівці...

— А-а-а! Знамениті походи по хмиз?

— Та нє. У хаті!

— Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!

— В тому-то й річ. Ви спали всі як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?

— Підозрюю...

— Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявля­єш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й по­думала: не до добра це!

— Як ти можеш таке казати? Наро­джуй!

— А Льоля?

— Що Льоля! Бездітні сім’ї — непо­вноцінні. Їх навіть Бог не визнає.

— Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з’явився цей Андибер. Ти з ним спиш?

— Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.

— Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?

— Що саме?

— Наше паралельне життя?

— Думаю, що є.

— Краще б я завагітніла в тому жит­ті, як ти.

— Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.

— Боже, я так скучила за місячни­ми... — зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.

На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.

Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звер­нули на них уваги. Однак потім поміти­ли, що чоловіки познімали шапки і топ­чуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.

Столичні пани перестали жувати.

— Вибачайте, що ми оце вас так зне­нацька... Їжте, їжте, не зважайте на нас... — непевно говорили гуцули.

— Ви до нас? — спитав шеф. — Сі­дайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!

— Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...

— Просимо до столу! Сідайте і питайте!

— Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближчі до Києва, до влади...

— Та де... Ми ж такі самі, як ви... — сказав шеф лозунг соціопсихолога.

— Ми оце зібралися громадою до вас, бо з нами ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?...

Це питання київські пани чули не вперше. Та так і не навчилися чітко да­вати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять у цій колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місці. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

— Нема в світі правди, — сказала Мар­го. — Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали. Їм наче полег­шало. Навіщо страждати, коли навіть у принципі в цьому світі не існує справед­ливості? І ніколи не існувало. І не існу­ватиме.

— Золоті слова, пані... Золоті слова...

— Треба просто жити... — додала вона.

— Правду кажете, пані, просто жити...

Вуйки вклонилися і вийшли з колиби.

Якось уже й не хотілося холодного м’яса. Взагалі нічого не хотілося.

— Ця візантійська релігійна ідеоло­гія непротивлення злу нас до добра не доведе, — з докором на адресу Марго сказав шеф.

— Ви пропонуєте щось інше? рево­люцію? скинення самодержавства? вій­ськовий переворот?

— Усе ж краще, аніж рабська покір­ність.

Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п’ять днів на мобілку подзвонив давній шефів при­ятель і попередив:

— Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири плечистих чоловіки у штат­ському і забрали шефа. Шеф зник.

— За що? — тільки й устиг він спи­тати.

— За ізмєну родінє! — відрубали су­ворі хлопці.

Експедиція без шефа потихеньку зі­бралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх там чекає.

Якось дивно і незвично почувалися всі. Не було кому почати розмову. Та й узагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

— Що сталося з дорогою? — сварився Вася. — Вся якась допотопна, ніби до війни.

— Щось усе це мені не подобаєть­ся... — озвалася Леська.

— Невже в Києві знову путч? Що за свинство? Це порушення прав людини! Без ордера на арешт. Навіть у брежнєв­ські часи такого не було. Хіба що при Сталіні, — говорила Марго.

— А ти, Марго! Теж мені — «спеціа­ліст». Ти ж захищала дисертацію з пси­хології злочинця! Скільки в’язниць обі­йшла! Мала б знати! — злилася Леська.

— Я не встигла й отямитися, як його скрутили, — виправдовувалося та.

— Щось усе це мені не подобаєть­ся... — знову затягла своєї Леська.

— Може, це рекет? — подав здогад Вася. —