Блокбастер - Зоран Жміріч

Після цієї розмови я зрозумів, чому Майда того вечора поводилася так, наче вона сама на світі, ніби біля неї нічого й нікого не існує. Для такого вивільнення потрібні були справді сильні емоції.

Пізніше я багато разів думав про події тієї ночі. Розмірковував про те, що почув від білявої секретарки, зважував можливі підстави, шукав приводи… Амбіційна жінка, затиснута особистісними фрустраціями, яка вибрала найрадикальніший з можливих варіантів поглиблення знань зі свого фаху, на який витратила стільки років, жінка, що без вагань, сміливо й рішуче вирушила на фронт, до людей, які під впливом війни за короткий час стали напівдикими й напівбожевільними, – вона того вечора була найбожевільніша серед нас. Ця жінка безпеку цивільного життя безрозсудно проміняла на ризик загибелі, і цим вона анітрохи не відрізнялася від нас. Кожен з нас вибрав те саме – без роздумів, без калькуляцій ми покинули роботу, батьків, дівчат, дружин, теплі оселі, товаришів, зручності і прийшли у сніг, багно, вибухи, кров і крики.

Будь-кому, хто зберіг хоч крихту глузду, боляче було бачити Майдине звільнення. Її гальма відмовили, як і наші, – з тією лишень різницею, що наші слабшали місяцями, а її зірвалися за один день. Усі фрустрації, уся лють, що в ній зібралася, несподівано сильно вибухнули. Усе віддав би за можливість у ті миті проникнути в її думки, розігнати туман і побачити той найперший імпульс, що викликав детонацію і спровокував це безумство.

Усе відбувалося дуже швидко й легко, немовби всі ми в кімнаті переживали колективну галюцинацію. Реально я сприймав лише Борну. Він саме прокинувся після двогодинного сну, збираючись іти на пост. Поклавши мені в руку пістолет, він коротко сказав:

– Отепер можна тобі його віддати.

Вкладаючи пістолет у кобуру, я бачив, як Швидкий і Черкез поливають ракією голе Майдине тіло. Борна став біля мене, поправив форму й прошепотів:

– Мені дещо снилося. Думаю, що в мене є сестра.

Після кількох тижнів густого туману й темряви нарешті ми дочекалися хоч одного світлішого ранку. Небо від краю до краю затягла молочно-біла хмарна завіса. В очікуванні сонця навіть ця зміна здавалася хорошою, хоч температура й близько не піднімалася до нуля. Ми патрулювали звивисту дорогу через поля аж до її повороту за пагорби. Наш пост розмістився за селом, від школи десь із кілометр. Активного руху транспорту не спостерігалося – місце дислокації нашої бригади було останнім населеним пунктом перед лінією фронту, до якої вела дорога. Якби від пагорбів до нас хтось наближався, це могло б означати лише дві речі: або хтось йде з нашої території через поле, що не мало сенсу, бо значно легше було пересуватися головною дорогою, або це якийсь божевільний з ворожого боку – і це було ще безглуздіше, бо всі тут добре знали, куди яка дорога веде й де розташована лінія розмежування.

Блокпост, на якому ми несли службу, було встановлено на ідеальному місці: дорогу видно на кілька кілометрів – ми заздалегідь могли помітити будь-яку машину. Патрулювання на всіх шляхах поблизу фронту ускладнювало те, що машини у більшості не мали реєстрації і розпізнавальних знаків. Через це один з нас постійно ховався край дороги й тримав на прицілі зупинену машину, поки другий підходив і перевіряв водія. Загалом це була абсурдна задача, оскільки не було ніяких перепусток, які давали б будь-кому право пересування цим краєм. Тож перевірка машин на блокпостах була радше виставою задля психологічного впливу на водіїв, бо рішення – пропускати чи не пропускати машину – цілком залежало від того, хто стояв на посту.

Хата Божевільного Міле стояла край дороги – не більша за вітальню у квартирі моїх старих. Земляна долівка, блакитні стіни з коричневими плямами від вологи, грубка, в одному кутку кімнати – велике ліжко, підняте на метр від підлоги, в іншому – кількасот кілограмів картоплі. Двері давно зірвано із завісів, немає ні замка, ні клямки. Міле просто спирав їх на одвірки, а зсередини підв’язував шматком дроту. Усі патрулі заходили до Міле погрітися, часом і перехожі завертали на чарчину чи задля доброї розмови. Світла в хаті не було, бо Міле дуже рідко запалював гасову лампу, тож він часто навіть не знав, хто саме з бійців зараз у нього гостює. Але Міле цим не переймався. Він просто любив людей у формі і завжди радо їх зустрічав.

Міле мав сина, який після загибелі дружини взявся за зброю. Вони обидва були вдівцями. Дружина Міле померла від раку за кілька місяців до початку війни, а невістка була із сусіднього села, що тепер опинилося по той бік лінії фронту. Повертаючись якось від батьків, наштовхнулася на патруль. Їхній. Молоду жінку вбили прямо на дорозі, звинувативши у зраді.

Після перших убивств цивільних багато селян стало до зброї. Самі організували охорону підходів до села, ще до того, як тут з’явилися військові частини. Та й після нашої появи люди не покинули самооборону, тільки дозволили собі частіше бувати вдома й робити свої справи.

Подейкували, що Міле з сином збирали в лісі дрова й наскочили на ворожий дозор. Їх схопили й кудись повели. Міле намагався пояснити, що син носить зброю тільки для звірини, і взагалі вони прийшли по дрова для грубки. А от син Міле не збирався виправдовуватися, а зразу відкрито сказав усе, що про них думає, став лаятися. Казали люди, що йому прямо при батькові заживо відрізали голову – тією самою пилкою, яку Міле взяв із собою пиляти ломаччя. Самого Міле відпустили, загадавши всім у селі розповісти, як кінчають життя їхні супротивники. Звідтоді, кажуть, Міле й схибнувся.

Ми між собою не змовлялися, але кожен, кого призначали на цей блокпост, клав у кишеню бляшанку рибних чи м’ясних консервів й залишав на краю печі в хаті Міле. Кажуть, він страшенно сердився, коли йому відкрито пропонували їжу, іноді навіть починав плакати. А якщо робили це потайки, він потім, либонь, думав, що сам звідкись приніс.

Час від часу Міле завертав до нас у школу, щоб поблукати коридорами, позазирати у засклені шафки з дитячими малюнками. Між ними був один, що належав його синові, висів там уже більше п’ятнадцяти років. Коли його питали, що він робить, Міле казав, що чекає на вчителя, аби