Блокбастер - Зоран Жміріч

Борна подивився на Черкеза. На мить мені здалося, що в його погляді читається бажання вибити дурневі зуби. Майдиній подрузі несила було далі терпіти таку атмосферу, вона глянула на Черкеза й знервовано просичала:

– У неї немає півника!

– У мене є, – відповів Черкез, встав і схопився рукою за пах.

Майда повернулася до Черкеза, що стояв прямо перед нею. На здивування присутніх, навіть не встаючи, вона просунула руку йому в штани, вийняла й понюхала пальці.

– Смердить.

Хлопці почали кидатися одягом і завивати, мов собаки, Аміджа жбурнув милицю, яка з тріском влучила в класну дошку. Нарешті Черкез зрозумів, про кого і про що йдеться. Утім, його не так легко було вивести з рівноваги. Він повернувся до Швидкого й спитав:

– У тебе смердить?

Швидкий просунув руку в штани, вийняв і понюхав. Обличчя його скисло:

– Смердить.

– Від одиниці до десяти – на скільки смердить?

Швидкий подумав і відповів:

– На чотири.

– А в мене ледь на трійку, – промовив Черкез, знизавши плечима.

Швидкий схопив мою каску й пішов до виходу. Проходячи повз дівчат, він наголосив:

– Значить, ця Майда дуже козирна дівка. Не знаю жодної, яка внюхала б менше від п’ятірки.

Черкез лише тупо роззирнувся і рушив за ним. Вже за десять хвилин вони на галявині за школою стріляли один в одного, вигукуючи після кожного пострілу: «Оця пролетіла найближче з усіх!»

Майда далі розмовляла з Борною, ігноруючи оплески й свист хлопців.

– Борно, ви пам’ятаєте вчорашній день?

– Пам’ятаю.

– Де ви були, що робили? Можете мені трохи розповісти?

– Можу, звичайно. Але не буду.

– Чому ні?

– Бо вас, за всієї поваги, це не стосується.

– Так, але я просто хочу зрозуміти…

– Я теж хочу зрозуміти, але розповідь про те, де я був учора, мені анітрохи не допоможе.

– Ви точно не намагаєтеся приховати, що не пам’ятаєте події учорашнього дня?

Борна мовчав, і Майдин тон став просто-таки нахабним. Скидалося на те, що своєю агресією вона хотіла викликати його на відверту розмову із самим собою.

– Я намагаюся зрозуміти, чи у вас справді амнезія, чи ви навмисно її вдаєте.

Борна, на відміну від Майди, говорив спокійно, але з чітким розумінням, на чиї запитання відповідає. Він відповів:

– Я був на завданні.

– Прекрасно. Опишіть мені, що ви робили.

– Як я й сказав, вас це не стосується. Це не стосується нікого в цій кімнаті, крім мене, тих, хто був зі мною, і нашого командира.

Майда пожвавилася.

– А хто ще був з вами?

Я підсів до них:

– Ще був я і Черкез.

– Черкез – це той, що зараз там стріляє?

– Так, один із тих двох.

– У касці?

– Ні, без.

– Отже, той, що пропонував мені феляцію.

– Ти могла сказати: «той, у якого яйця смердять». Але якщо тобі приємніше пам’ятати його як хлопця, котрий запропонував, щоб ти зробила йому мінет – так, то він.

Майда повністю повернулася до мене. Схоже було, що Борна більше не становив для неї інтересу.

– А що в отого на касці написано?

– «Born To Kill».

– Навіщо він це написав?

– То я написав. Каска моя, він просто позичив її в мене.

– А ти навіщо написав?

– Бо тяжію до руйнування. Краще хай люди зразу бачать, із ким мають справу. Якщо до вечора нікого не приріжу, не можу спокійно заснути.

Майда намагалася поглядом спровокувати мене. Я її ігнорував.

– А чому ті двоє стріляють надворі?

– Якби стріляли тут, могли б когось із нас поранити.

– А у що вони стріляють?

– Один одному в голову. Ціляться якомога ближче до вуха, щоб почути свист кулі.

– Це нормально?

– Чи нормально, що ми взагалі тут?

– І ніхто їх не зупинить?

– Навіщо? Якщо звідси зникнуть ідіоти, хто їх замінить? Якісь нормальні люди? Учені? Може, психологи? Тут на фронті переважно люди не дуже освічені. Студенти всі сидять у містах. Багато з них тільки для того й вступили в універи, щоб не потрапити сюди. Якщо маєш колег-хлопців – запросто посилай їх до нас. Нам бракує розумних дискусій і психотестів. Було б дуже мило між двома боями схрещувати морозиво з парасолями.

– О, та ти, я бачу, сердитий на тих, що залишилися вдома?

– Думаєш, я не маю на це права?

– Але ж ти доброволець? Тобі мало б бути байдуже.

– Так, але з цього місяця почалася загальна мобілізація, яка чомусь не така вже й загальна. Студентам повісток не надсилали.

– Але ж комусь треба й вижити, щоб країна функціонувала.

– Спершу її треба відвоювати, щоб вона функціонувала.

Я мотнув головою у бік вікна, через яке було видно Черкеза й Швидкого на галявині.

– Тебе не бентежить, що твої однолітки протирають штани в університетах, а шмаркачі воюють? Твій колега, який у кімнаті тримає пластиковий скелет і називає його іменем свого декана, цінніший за Швидкого?

Майду зачепило, але вона не зупинялася.

– Отже, тобі було б шкода, якби вони поранилися?

– Їх не було б шкода навіть їхнім батькам. Від таких кретинів матері відмовляються. Забудуть і народять інших.

Майда знову відчула смак до провокацій.

– Хочеш поговорити про маму?

Я нахилився до неї, наставив на неї пістолет з указівного і великого пальців і процідив крізь зуби:

– My mother? Let me tell you about my mother![13]

Майда на мить заціпеніла.

– Що? Я не розумію.

Борна докинув збоку:

– «Той, хто біжить по лезу»[14]. Вісімдесят другий. Репліка Леона Ковальського. Після цього він тобі стріляє у груди.

Майда скривилася і гнула своєї:

– А ти мені розкажеш, де вчора був Борна?

– Розкажу. Був зі мною на завданні.

– Він поводився дезорієнтовано?

– Це він хай сам тобі скаже. Борно?

Борна саме відкривав бляшанку сардин – акуратно й педантично, немовби вирізав орігамі. Кімнату сповнив запах консерви. Мій напарник нахилив голову до Майди, на мить завмер і промовив:

– Я орієнтуюся нормально.

– Орієнтується він чудово. Просто не пам’ятає нічого з того, що сталося перед Днем усіх святих, – підсумував я.

Майда почала щось записувати, одночасно звертаючись до мене:

– Ти мені теж не скажеш, що ви робили на завданні?

– Можу, не проблема. Ходили в розвідку в одне село по той бік лінії фронту.

Борна глянув на мене, а Майда з посмішкою розпитувала далі:

– Вороже село?

– Ні наше, ні їхнє. Село цивільне, просто по