Блокбастер - Зоран Жміріч
– З людьми?
– Частково. Кілька сімей.
– Довго там були?
– Саме стільки, скільки знадобилося для розв’язання однієї проблеми з вагітною жінкою з села.
Майда припалила сигарету, тримаючи її в тій самій руці, що й ручку.
– Проблема з вагітною?
– Так. Уклали парі на те, хлопчик у неї буде, чи дівчинка. Вирішили перевірити.
Майдина колежанка усміхнулася і прошепотіла: «Аніма, анімус. Дуалізм». Майда ж скривила уста в посмішці, впевнена, що я для неї вже – прочитана книжка.
– І що ж вона вам сказала?
– Вона не знала.
– То ваше парі вийшло пшиком?
– На жаль, Черкез переміг.
– Як це?
– Дитина виявилася хлопчиком, як він стверджував.
– Справді? І як ви це встановили?
– Розрізали їй живіт, вийняли дитину й подивилися.
Майда кілька разів глибоко затяглася. Мабуть, у голові в неї кипіло. Схоже, вона вже розуміла, що ця розмова ні до чого не приведе, але сказавши «А», мала вже казати й «Б».
– І що ви зробили з дитиною?
– Прибили цвяхами над дверима, щоб усі бачили.
Бесіда дійшла до такого абсурду, коли вона вже не знала, що робити.
– Це ти так розважаєшся?
– Ну, такі моменти дуже рідкісні, тож треба користатися з них. У будь-якому разі краще, ніж іти надвір і стріляти Борні в голову.
Борна мовчки жував сардину й дивився на нас.
– А ви тут дієте парами? Черкез і Швидкий, ти й Борна?
– Удвох зручніше. Та й ти ж не сама прийшла.
– І яка у вас із Борною історія?
– Нема історії. Ми просто команда. «Buddy Buddy»[15]. Мел Гібсон та Денні Гловер. Типове кліше.
– То ти й Борна – смертельна зброя?
– А ти й твоя подруга?
– А хіба існує жіночий варіант «Buddy Buddy»?
– «Тельма й Луїза».
– Ніколи не чула. Я питала, чи ти й Борна – смертельна зброя?
Борна буркнув з повним ротом:
– Річард Доннер. Перша частина – вісімдесят сьомий, друга – вісімдесят дев’ятий.
Я усміхнувся й кинув погляд на Майду.
– Тут усі всім – смертельна зброя.
Майда все щось записувала. Попіл із сигарети впав на папір.
– Ти це переживаєш, як кіно?
– Так, але як комедію. Якби дивився це як документалку, то довелося б вимкнути.
– І як же ти міг би це вимкнути?
– Кулею в скроню.
– То війна – це фільм?
Аміджа підповз до нас і ліг так, що стіл опинився на рівні його очей. Він узяв сигарету, прикурив і докинув:
– Певним чином це так. Війна – дуже крутий фільм. Добре зрежисований, і кожен сам собі пише сценарій. Завдяки декораціям все має дуже правдоподібний вигляд, а іноземні інвестори влили великі гроші, і тут на кожному кроці як не актори, то позери. Нема каскадерів, нема дублерів. І хоч як воно закінчиться – на цьому довго дехто добряче зароблятиме.
Аміджина промова мене здивувала. Він упав на спину, піднявши забинтовані ступні, я ж повів далі, бо все, що він сказав, міг так само сказати і я.
– Одне погано – смерть знімають наживо. Але така ціна доброго блокбастера.
– Це тому у вас на рукавах написано «Blockbusters»?
– Можливо.
Я згадав Шиме й зітхнув. На очі набігли сльози. Майда на мить завмерла, наче щось перебирала в пам’яті, потім стала гортати свої записи, буркнувши мені:
– От тільки не треба тут рюмсати.
– І близько нема нічого такого. Востаннє я плакав на «Докторі Живаго», а це було дуже давно.
Нарешті втрутилася Майдина подруга:
– А що таке блокбастер?
– Значень кілька, – відповів Борна, ще не дожувавши. – Наприклад, велика бомба, яку використовували союзники під час Другої світової, така потужна, що могла знищити цілий квартал.
– І як це пов’язано з кіно?
– Коли в Голлівуді шукали термін, щоб назвати фільм, який справляв величезне враження на глядачів, згадали про ці бомби, і такі фільми назвали отим словом – блокбастери. Зараз так зазвичай називають просто дорогі фільми, а початкове значення вже забули.
– Цікаво, – щиро здивувалася студентка. – Скільки ж ви всяких подвійних значень приховуєте…
– Потрійних, – докинув Борна. – Блокбастерами можна назвати й хуліганську компанію з одного кварталу.
Майда повернулася до Борни.
– А який із фільмів того режисера – твій улюблений?
– Доннера? Їх багато. «Супермен», «Леді-яструб», «Омен». Та й «Бовдури» теж мені подобаються.
– А як це ти пам’ятаєш такі речі, якщо в тебе амнезія?
Усі, хто був у кімнаті, заворушилися на своїх лежаках. Деякі піднялися й підсіли до нас за стіл, але не дуже близько, щоб не здаватися нав’язливими. Борна абсолютно спокійно відповів:
– Не знаю.
– Може, ти пам’ятаєш тільки те, що хочеш?
– Можливо.
– Отже, постає питання: чому ти не хочеш пам’ятати, хто ти?
– Ідеться не про те, чого я хочу, а про те, що можу. Я не можу згадати ні свого імені, ні хто я. Може, я не таке вже щось і вартісне, аби згадувати.
– Борно, у тебе симптоми селективної амнезії. Деякі фрагменти ти пам’ятаєш дуже добре, а про дещо взагалі не знаєш. Але такий тип амнезії не може викликати удар по голові, як у твоєму випадку. Але й класичної ретроградної амнезії, яка буває від травм голови, ти теж не маєш – тоді ти не пам’ятав би нічого з часу до удару, а ти певні моменти згадуєш дуже легко.
– Це було запитання чи висновок?
– Не знаю, Борно.
– Нарешті, – спробував я закінчити їхню розмову. – Ми знайшли щось, чого ти не знаєш.
Двері спального приміщення відчинилися і зайшли Черкез зі Швидким. Черкез зупинився і принюхався – у кімнаті досі пахло сардинами.
– І вона мені каже, що в мене щось смердить? – повернувся він до Швидкого.
Швидкий вдав, що його нудить, заточився і сперся на Черкезове плече.
– І не кажи. Біда, коли жінка не підмиється… Проходячи повз мене, Швидкий подав мені каску.
Черкез відчепив магазин, кинув його на матрац, сів і почав розбирати автомат.
– Відчиніть хтось вікно!
– Яке вікно, дурню? Здохнемо від холоду!
– Краще від холоду, ніж від смороду цієї кози. Відчиняй!
ЕнтоніНа честь Аміджиного неочікуваного візиту ми вирішили влаштувати бенкет. Ухвалили спекти м’яса і добре повечеряти.
Аміджу від болю рятували тільки ліки. Лікар Рау-кар лише хитав головою, недовірливо дивлячись, як той повзає по підлозі, відштовхуючись руками й ковзаючи сідницями.
Дістати й спекти баранини доручили Ентоні, добровольцеві з Нового Орлеану, який після початку війни повернувся на батьківщину. За документами він не належав до жодного підрозділу і здебільшого крутився при штабі,
