Блокбастер - Зоран Жміріч

Ентоні носив чорну шкірянку з хутряним коміром і нашитим на рукаві пеліканом – символом штату Луїзіана. Шию він обмотував білим шарфом, і, чесно кажучи, порівняно з нами мав вигляд манекена з вітрини. Враження посилювало його біляве волосся, завжди старанно зачесане набік. Він скидався на голлівудського актора з якогось другорядного воєнного фільму про британських льотчиків. Якби не випнута нижня щелепа – спадок балканського генотипу з батькового боку – він був би викапаний Роберт Редфорд у віці під тридцять. Він говорив з таким сильним акцентом, що важко було зрозуміти, про що саме він розповідає – про любов до батьківщини чи про ненависть до ворогів. Мені, наприклад, здавалося, що він приїхав у Хорватію через порожнечу життя в Америці. Батьки його – успішні бізнесмени, власники двох компаній. Тато працював на будівельній ниві, мати продавала нерухомість. Ентоні ж здебільшого був покинутий сам на себе. Але нам він не здавався чужим через дві причини.

Перша – його підсилений акцентом талант оповідача, який давав йому змогу мальовничо описувати власні воєнні подвиги, які зводилися до руйнування півсотні скульптур. До них можна було додати й меморіальні дошки колишнього режиму, встановлені на державних установах. Завдяки Ентоні в радіусі двадцяти кілометрів зараз не лишалося жодного пам’ятника, що нагадував би про ту державу. Не дивлячись на це, його розповіді ми слухали з такою цікавістю, наче то були історії неймовірних пригод титанів у боротьбі за порятунок світу. Його приховане пересування в напрямку статуй – тема, яку ми найдужче любили й ніколи не пропускали.

Другу причину, через яку він нам подобався, американець носив у кишенях. Він був не тільки пересувним сховищем вибухівки, а й завжди мав при собі марихуану. Бійці звали його дилером – і це було єдине, через що очі Ентоні наливалися кров’ю, а лице червоніло аж до волосся. Він ніколи ні з кого не взяв грошей навіть за грам трави, і таке прізвисько його дуже ображало.

Ентоні мав справжній дар знаходити все, чого ми тільки бажали. Оскільки ж час від часу він потребував безпечного місця для зберігання своїх надбань, наша кімната служила йому надійним сховищем. Натомість ми отримали дозвіл користуватися всім, що він приносив, протягом усього часу зберігання. Таким чином через нашу казарму пройшли безліч телевізорів, відео-магнітофонів, мікрохвильовок, кавоварок, швацьких машин, різних інструментів включно з дрилями, болгарками, перфораторами тощо. Де Ентоні здобував усі ці штуки, кому вони призначалися – ми так ніколи й не дізналися. Єдине, чого він ніколи не приносив до нас – військове спорядження. Ми гадки не мали, чи він відмовлявся від таких оборудок через якісь свої принципи, чи просто не мав можливості добувати такі товари, але всі знали, що його не можна про це питати, і дотримувалися цієї вимоги.

Того дня Ентоні поїхав у сусіднє село й повернувся за кілька годин з ягням на задньому сидінні. Оскільки він ніколи в житті не бачив ягняти, не кажучи вже про те, щоб десь у Новому Орлеані його пекли, Церо порадив йому вирушити на пошуки рано-вранці. Ентоні ж вперто ігнорував будь-які поради, тож ми заздалегідь були впевнені, що його замір приречений на невдачу. Власне, ми не дуже й старалися пояснити йому процес підготовки й запікання баранини – можливість послухати Ентоні й покепкувати з нього була для нас важливіша за вечерю й частування Аміджі. Може, ми йому взагалі не довірили б цього завдання, якби він кілька разів не розповідав про свої пригоди під час служби в американській Національній гвардії. Ми слухали, як він завдяки ігуанам, бобрам і болотяним личинкам виживав у пралісах Луїзіани, рятуючись від диких каджунів, нащадків французьких поселенців, які з якогось дива напали на його частину.

Зважаючи на те, що Аміджа був постійним слухачем його оповідей, особливо розпитуючи про їжу, картина того дня склалася сама собою. Ненажерливого Аміджу в тих розповідях цікавило тільки одне. Але хоч про яку екзотичну страву розповідав Ентоні, усякі докладніші розпитування він переривав однаково. На запитання, яка на смак ігуана, черепаха, бобер, личинки або печена в попелі смола евкаліпту, Ентоні відповідав те саме: «Схоже на курку». Я не певен, що в Луїзіані взагалі ведуться ігуани. Невідомо мені також, чи знав Ентоні, що навіть у нас уже давно показували «Південну гостинність»[16]. Але своїми байками він сам собі викопав яму.

Ентоні прив’язав ягня до сливи в дворі й спробував його заколоти. Він думав, що одним рухом все зробить, але страта тварини перетворилася на дивну виставу, у якій змішалися крики Ентоні: «Die! Die!» і перелякане бекання заляпаної кров’ю прив’язаної животини. П’ятнадцять хвилин він намагався ножем прикінчити супостата, захекано бігаючи навколо й плутаючись у мотузці, якою ягня було припнуте до дерева. Потім, знесилівши, він сів поруч, обійняв ягня і випустив йому з пістолета кулю в лоба. На здивування публіки, що обліпила вікна школи, здирання шкури пройшло досить добре. Потім Ентоні розпалив багаття, насадив тушку на рожен, навіть не подумавши випатрати її, і просто так, разом з тельбухами, поклав над багаттям. За годину він гордо зайшов у казарму, несучи на плечі кілок з напівсирим ягням, тільки трохи зарум’яненим над вогнем.

Майдина подруга коротко прокоментувала це видовище:

– Я вегетаріанка. Що я їстиму?

– Обсмокчеш кілок, – просто відповів Ентоні, але атмосфера в кімнаті була така весела, що навіть дівчина щиро розсміялася разом з усіма.

Вершиною кулінарної авантюри було різання печені. Щойно Ентоні розрізав тушку, кімнату сповнив сморід нутрощів, від чого шеф-кухар затиснув носа й кулею вилетів за двері. Аудиторія була на межі істерики. Навіть психологині розслабилися і реготали разом з нами. Єдиний тільки Аміджа жвакав недопечене м’ясо, час від часу спльовуючи кусні на підлогу. Черкез вискочив за Ентоні:

– Наступного разу лайно принеси окремо, ми самі змішаємо!

Після вечері в шкільній їдальні ми з Борною занесли Аміджу в кімнату. Уперше за тривалий час усі почувалися розслаблено. Коли нарешті всі розмови стихли і єдиним звуком залишилося потріскування дров у вогні, я задумався про минулі дні. Скільки нас повернеться додому? Як ми після цього житимемо? Може, створимо