Блокбастер - Зоран Жміріч
Коли панотець встав і почав молебень, ми всі залишилися сидіти. Він рукою подав нам знак встати, що ми й зробили. Потім він показав, що можна сісти, і далі читав з книжки. За деякий час мені здалося, що знову треба встати, але всі сиділи, тож і я не рухався. Священик нас більше не змушував вставати – може, йому було не дуже зручно, а чи подумав, що слово Боже – якщо той існує – подіє навіть якби ми в цей час сиділи на унітазі. З усіх молитов, які він виголошував і яких ми не знали, одностайно ми казали лише «атеп».
Я крадькома оглянув присутніх. Тільки бородань повторював слова молитви. Борна, як і я, здавався геть відсутнім. Якщо нам було потрібне виправдання за незнання всіляких словечок з Біблії, тільки Борна завдяки своїй амнезії його й мав. Але священикова балаканина тривала й далі, і всім уже це набридло. Мені не сиділося, Швидкий і Черкез стали смішити одне одного дурними гримасами. Коли ми, нарешті, дійшли до благословення, священик окропив нас святою водою, помолився і закликав нас дати зброю на благословення.
Якби я на мить уявив, що хтось може зараз вчинити скандал, то поставив би на Борну – і виграв би. Усі, крім нього, поклали автомати на стіл. Ми подивилися на Борну, а він спокійно сказав:
– Я впевнений, що Бог війну вважає людською слабкістю і легко нам її пробачить. Але немає ніякого виправдання спробам утягнути його у наші війни. Це закон. Людський, Божий і природний.
Відповів йому тільки Цероваць:
– Ми не можемо захиститися законом. Нам потрібна сила. І духовна наснага.
Борна дивився на нього так, ніби не міг зрозуміти.
– Хто бореться за правду, вже має духовну наснагу.
Цероваць мотнув головою.
– З того боку фронту в лісі повно війська, яке теж вважає, що бореться за правду.
Борна відповів, як вистрелив з гармати:
– Якби не вважали – не боролися б. Як і ми.
Цероваць почав червоніти.
– Ти хочеш сказати, що між нами й ними немає різниці?
Борна не відступався:
– Ми носимо однакову форму, п’ємо ту саму ракію, молимося тому самому Богу. Можливо, десь у них теж зараз хтось отак сидить, а православний піп благословляє їхню зброю.
Цероваць поволі втрачав самовладання, хоч ще тримався.
– До чого ти ведеш, Борно?
Я спробував розрядити ситуацію.
– До того, що через п’ять років наші і їхні політики один одному потиснуть руки і знову будуть друзями.
Обличчя Церо налилося кров’ю:
– І ти смієш мені таке казати?
– Це капітан Гарденберг сказав лейтенантові Дістлу.
Церо підскочив до мене.
– Хто кому сказав?
Я зіщулився, розуміючи, що вибрав не той спосіб приборкання пристрастей. Тільки усе погіршив.
– Максиміліан Шелл сказав це Марлонові Брандо у фільмі «Молоді леви».
Я подивився на Борну.
– Борно?
Борна застиг, дивлячись на Церовця. Його голос був холодний, майже мертвий.
– Я веду до того, що однаково заздрю і нашим, і їхнім. На відміну від усіх інших, я гадки не маю, за що борюся.
У кімнаті повисла глибока тиша.
– Це моя хвороба, яку я визнаю, хоч і не розумію. Але хоч що мною керує – ненависть чи помста – це допомагає мені вижити, і для цього мені не потрібне нічиє благословення. І гріха в цьому немає.
Священик усміхнувся, лагідно глянув на Борну, перехрестив і сказав: «Amen». Борна стояв навпроти нього. Він дивився на священика і наче впізнавав забуті рухи.
Ніби пригадував щось таке, що раніше ховалося в тумані. Потім промовив: «Амінь» – і ступив за двері. Цероваць схопив його за руку й затягнув назад у кімнату. Його обличчя пашіло люттю. Торсаючи Борну за руку, він просичав:
– Це останній раз ти в моїй присутності влаштовуєш такі провокації!
Борна відкинув його руку від своєї:
– Командире, зараз ви мене провокуєте. І хай це теж буде востаннє.
Повернувшись на п’ятах, Борна вийшов. Зачиняючи двері, глянув на мене через плече, звівши брови:
– «Молоді леви». Едвард Дмитрик. П’ятдесят восьмий рік.
Священик у повітрі намалював хрест, склав руки й сів до столу. Черкез відверто веселився.
– Облиш, Церо. «Amen» чи «амінь» – яка різниця? Усі ми Боже насіння.
Церо зітхнув, підсідаючи до священика.
– Насіння Боже, та врожай диявольський.
Цероваць повернувся до священика, мабуть, збираючись щось пояснити, але той тільки махнув рукою. Стали говорити про напруженість, розуміння і толерантність. Коли священик нарешті закінчив усе заплановане, спитав, чи немає охочих сповідатися. Черкез усівся на матрац і гукнув:
– Якби прийшли вчора, то кількох не було б!
Священик роззирнувся і помітив, що бородань чогось метушиться. Разом вони вийшли з кімнати. А за годину з туалету почувся постріл.
Це було дивне видовище. Бородань в ідеально припасованій формі й наглянсованих черевиках сидів серед калюжі крові в душовій кабінці. Спереду – випрасуваний, причесаний, з акуратно підстриженою бородою. Ззаду – дірка на півголови.
Пізніше ми познайомилися з хлопцями з антитерористичного підрозділу, де бородань служив, перш ніж прибув до нас. Ті розповіли, що він сам попросив перевести його, не знаючи, що йому робити далі. За кілька днів до цього він повернувся з дому, де дружина заявила йому, що хоче розлучитися. А він від часу зустрічі з нею і не думав про жодну іншу жінку. Вона була його життям, заради неї він існував. Рідко яка жінка діставала стільки любові й турботи, скільки бородань дарував своїй дружині. Коли вона сказала, що все скінчено, він довго мовчки дивився в порожнечу.
Він покинув їсти, далі – навіть пити. Кажуть, цілими днями лежав, затуливши голову руками, беззвучно плакав і корчився на ліжку, мов від болю. Мало хто розумів, у чому річ, а ті, що знали, намагалися його втішити байками про час, який усе лікує. Бородань розумів, що хлопці говорять із ним не просто для годиться, і був вдячний за будь-яке добре слово. Розумів, що всяка підтримка цінна – товариші дали собі труд приділити йому час, спробувати полегшити його горе. Щодо цього він не мав ніяких сумнівів. Не вірив він тільки в те, що якогось дня все нарешті стане добре. Розумів, що таке може статися, але біль, який він переживав, був надто сильний. У такому стані «завтра» здавалося йому недосяжно далеким, і в той час усі поради він не вважав корисними.
Зрештою він перевівся в наш підрозділ – здається, тільки через те, що
