Гордієві жінки - Жанна Куява

як саме нові сусіди втрапили в пастку. Якщо менше ніж годину тому Віктор ледве зміг відчинити двері знадвору, то, зрозуміло, жодних гарантій, що вони не заклинять зсередини, не було. Так, на перший погляд, піймані в пастку сусіди могли скористатися вікнами, відчинити їх і спокійно вистрибнути, але тільки-но вчора Лія зауважила, що вони щільно закриті товстою целофановою плівкою із сосновими планками по краях – то ще «утеплення» на зиму по-Олещуківськи. Та й коли є можливість вийти через двері, нащо робити те через вікна?

– Ми тут. Що робити? – запитала Лія, притулившись до дверей.

– Нічого складного, – почувся вже знайомий голос. – Дивіться, отут унизу, де щілина, я зараз просуну вам ключ і ви спробуйте відчинити двері з того боку.

– Добре.

Мія в цей час стояла трохи далі, на спільній дорозі, звідки починалася стежка до сусідів. Вона досі думала про їхню із сестрою розмову, а також розуміла, що зараз знову побачить Айдера, який їй нагадує кримського тезку хіба іменем, більше нічим. Дівчина втомилася, і на сьогодні спогадів їй було досить.

Тим часом Лія дістала зі шпарини ключ і, трохи пововтузившись, відчинила сусідські двері.

– Ого! – перше, що почули близнючки від молодиків, коли ті вистрибнули з дверного отвору, як два великих пси із затхлої клуні.

– То вас тут двоє таких?! – присвиснувши, здивувався той, що годину тому був у нарядному костюмі, а допіру мав на собі лише майку та шорти.

«О, то ти точно ніякий не кримчанин», – зауважила Мія, побачивши Айдера і згадавши тітку з Нижньогірського, яка страшенно боялася холоду й навіть улітку, якщо не дуже «жарило сонце», носила теплі в’язані шкарпетки. Мія із сестрами тоді припустила, що то, мабуть, усі кримчани такі змерзлюки, бо за тривалу літню погоду встигали настільки звикнути до сонця, що зиму ледь перебували, рахуючи дні до приходу весни. Але насправді холоду бояться майже всі пристаркуваті й нездорові жінки, незалежно від місця проживання, того дівчина поки не зауважила.

– Дуже дякуємо, – сказав Віктор і пильно вдивився в обличчя Лії.

Тій не вперше було спостерігати подібну реакцію, тому, усміхнувшись, вона проказала:

– Так, це мене ви бачили сьогодні після обіду.

Віктор зненацька голосно засміявся – не сподівався, що за його виразом обличчя можна так легко вловити зміст зацікавленості й так точно відповісти на неозвучене запитання.

– А це мій друг і родич, познайомтеся, – підвів товариша.

– Айдер, – мовив той, подаючи руку.

– Лія, – і додала: – а це моя сестра, – вказала на Мію.

«Чаклунка» в чорній шкірянці підійшла ближче.

– Мія, – подала руку Віктору. – А з вашим другом і родичем ми вже знайомі, – зізналася без особливого ентузіазму.

– Он як усе склалося, – щиро здивувався Віктор. – Я побачив Лію, Айдер десь уже встиг побачити Мію… Треба нам нарешті всім зібратися й ближче одне одного взнати. Зайдете? – звернувся до дівчат, вказуючи на пошкрябані двері, що підняли «корінних» жильців «триквартирника» на вуха.

– Е, ні, дякуємо, – відказала шустріша Мія. – Якщо ми там замкнемося всі разом, не буде кому нас виручати, – повільно рушила стежкою від сусідів.

– Так, іншим разом, – підтримала сестру Лія і пішла за нею. – До побачення! – попрощалася по-вчительському.

– Може, якось біля річки посидимо? – спитав наостанку Айдер.

– Може, – відповіла йому Мія.

7

Лія глянула на годинник: майже п’ята вечора. Їй треба збиратися, а за хвилин десять виходити з дому. Поки доїде до кав’ярні, де на неї чекатиме Іван Петрович, буде майже сьома. А він же такий пунктуальний!

Зачіска трималася від ранку. «Таки добре мати більш цупке, аніж м’яке й неслухняне волосся», – подумала, дивлячись у дзеркало і застібаючи ґудзики на плащі кольору кави. Баба Устя страшно марудилася зі своїми тонкими космаками, згадала дівчина. Стояла по півгодини, якщо не більше, біля трельяжа, і все ніяк не могла того всього до кучі приладнати. Дід сердився, що мусить на неї чекати, хоча ніколи того не робив, – завше йшов першим із дому і приходив до школи раніше за дружину. Але не покричати із самого ранку, що вічно жде на неї, таку-сяку-перетаку-абияку «млямлю-невстигальницю», просто не міг. І так було щодня. Врешті баба Устя вдягала на голову прозору косинку і так ішла до школи й проводила уроки. Старіла не за роками…

Чого Лія знову про них згадала?

Ага, вона йде на зустріч зі своїм нареченим. А будь-яка думка про нього неодмінно навертає спогади про діда – аби тільки Іван Петрович не був таким, як він.

Згадала Софію. Наступного разу вона обов’язково розпитає, як їй живеться із Семеном і його батьками. «Щось у них добре в сім’ї, а щось погано, бо все однаково бути не може», – мовила про себе.

Коли їхала маршруткою до метро, згадала ще й матір Марію. Про те, як Софія розповідала про неї, надто коли вона з Мією підросла.

Повідуючи приключки з неньчиного життя, Софія була впевнена, що то все правда, мовляв, то баба Устя та дід Гордій цими розповідями поділилися, а дещо й сама матір Марія розказала, коли була молодшою, а доньок Лії та Мії ще не мала.

Приміром, ось ця історія.

Коли завагітніла Марія вперше, то поклала собі народити дівчинку, яка виросте мудрою та освіченою, як мало хто з її оточення. Так і пообіцяла матері-вчительці Устині Маковій, у дівоцтві Лозовій, яка не могла дати ради непідвладній доньці-одиначці, а довідавшись про її безшлюбну вагітність (хоча всім довкола повідувала, що Марія заміжня), ледь не загриміла в лікарню через підірване здоров’я.

«Зате внучку матимете розумну, може, таку, як ваша Софія Русова», – відкрито підлещувалася донька Марія, бо знала, що жінка, про яку нагадала, – то неньчин «світоч» і кумир.

«Баба Устя часто розказувала нашій матері про Софію Русову, – без надмірних емоцій, рівно й упевнено, по-вчительському, ніби на уроці, розповідала Софія сестрам родинні історії, що скидалися на справжні легенди. – Дідовим світочем був Агатангел Кримський, який народився, як і наші дід із бабою, на Волині. Але про нього ви вже багато всього знаєте, тому я розкажу вам про іншу велику людину, – додавала Софія. – Так-от…»

Сестри Маковій зазвичай улаштовували балачки побіля річки, на квітчастому покривалі у високій незайманій траві. Дівчатка-близнючки вмощувалися навпроти набагато старшої сестри: довкола погойдувалися голівки волошок, ромашок, іноді й маку, світило сонце, цвірінькали горобці, – і так трійко сиріт вірили в усе, що нині чули, і вчилися в тих, про кого слухали.

Усі ми – чиїсь учні.

Шкода тільки, що в дитинстві самі собі вчителів не обираємо.

А може, й не варто