Гордієві жінки - Жанна Куява
– Пам’ятаю, – відповіла Лія, так і не розуміючи, до чого веде сестра.
– Дід нам тисячу разів і оце розказував, – далі процитувала: – «Кримський заперечував теорію про «колиску трьох братніх народів», висуваючи натомість гіпотезу про українську мову, яка вже в ХІ столітті постала “як цілком рельєфна, цілком означена, яскраво-індивідуальна одиниця”», – уважно зачитала з комп’ютера. – Ото саме тоді Кримським зацікавилася влада й почалися переслідування. Далі, 1941 року його звинуватили в антирадянській діяльності, у тому, що «роками очолював націоналістичне підпілля», і відправили в тюрму суворого режиму в Казахстан. І так! Перед цим, зрозуміло, урочисто нагородили в Києві орденом Леніна на честь семидесятиліття. А вже через кілька місяців – ту-ту в тюрму, де він через рік помре. Усі ці вражаючі факти дід нам з особливим болем розказував. Так розказував, що ми напам’ять те все знаємо, – Мія напружилася. – Але я не пам’ятаю, Ліє, щоб він нам розказував, що Кримський, наприклад, доводив міцний зв’язок між культурою та мовами Близького Сходу й України, про те, що мав кримськотатарські корені. Якимсь дивним чином нашого діда це обійшло, – стала завершувати напрочуд довгий монолог. Швидко пробігшись по екрану комп’ютера очима, додала насамкінець, цитуючи: – А «українсько-американський історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, організатор української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Омелян Пріцак» сказав був, що Агатангел Юхимович є «найкращим кримським подарунком Україні». Як тобі? – подивилася на Лію.
– А тебе це дивує? – натомість перепитала та.
– Тобто? – відреагувала Мія.
– Все наше життя минуло під подвійними стандартами, особливо дитинство, – Лія встала і налила з чайника дещо охололої води в чашку з мокрими й розквецяними[40] (бо вже раз використаними) листками м’яти. Зелений чай можна заварювати двічі, то їй відомо давно. – Пам’ятаєш, Софія розказувала, як вона ходила в перший чи третій, уже не пам’ятаю, клас, і на групі продовженого дня баба Устя, тобто Устина Костянтинівна, запитувала в класу: «Діти, а від кого походить людина?» Розумничка Софія найвище тягнула руку й відповідала: «Від мавпи!» «Правильно, – хвалила її Устина Костянтинівна, – сідай Софіє, молодець». Але Софія знала, що то неправильно. Приходила додому, а в баби над ліжком ікони висять, а Софія (а потім і ми, такими ж малими) читає напам’ять «Отче наш», – сама баба Устя й навчила. І паску вона завжди пекла на Великдень, і святила то в тій, то в тій церкві, і молилася завше, і колядували ми на Різдво…
Мія дивилася в монітор, але уважно слухала сестру.
– Так і дід: у школі один був, удома – інший, – продовжила Лія. – Він нас учив бути розумними, а сам немудрим був, так я собі думаю. Але не суджу його, бо то така була радянська система: «Слушаюсь и повинуюсь». Є чорне і біле, більш ніякого. Розумієш?
– Розумію, – відповіла Мія.
– У школі він свою Устину Костянтинівну так зразково любив, так поважав, так шанував, що всі вчительки заздрили! Учням утовкмачував правила поведінки, як хлопчикам треба ставитися до дівчаток, як дівчатам не перетворитися на безсоромниць і легковажних, виховував усіх і вся так, що мама дарагая! А сам удома що витворяв? Не раз хотілося, щоб подівся десь, щоб поїхав куди-небудь і дав нам спокій…
– Ти так хотіла? – перепитала менша близнючка.
– А ти не хотіла? – пронизливо зирнула Лія в очі сестрі.
Мія опустила повіки. Їй не йшло з голови, що дід, поки й жив, забороняв їй, Лії і Софії спілкуватися з будь-якими хлопцями, котрих бачив поруч із внучками. Завжди знаходив у них фальш і невдалість. Той мало читав у школі; той був двієчником, зразу видно; той невихований, погано поводиться; той занизького зросту; той не дивиться в очі під час розмови, значить, пусте задумав; той із неблагополучної родини; той безперспективний; до того нема довіри… У нього завжди і на всіх знаходилася обмовка. Єдиний, хто ніколи і ні в чому не помилявся, був він сам. Тільки він знав, як треба і як правильно, тільки він знав відповіді на всі запитання і в усьому мав рацію. Тільки його треба було слухати. Інакшого він не приймав.
І всі його слухали.
І всі підлаштовувалися під нього.
І всі… старалися йому догодити, сподобатися, заслужити похвали від нього.
Але чому?
Щойно Мія чи не вперше так чітко сформулювала й поставила собі ці питання.
Як можна було бачити, як він живе, як поводиться, як роками мучить найближчих людей, і при цьому слухатися його, відповідати його бажанням, стандартам, думкам, ще й поважати його й бути за все йому вдячним?!
«Слухайте діда, поки живий, бо, може, й не зустрінете розумнішого чоловіка!»
«Дякуйте дідові, бо живе з вами, годує вас, не йде нікуди од вас… І любить вас, непослушних спиногризок!»
«Та якби не ваш дід, ніколи б ваша баба Устя вчителькою не стала, вищої освіти не здобула би! Бо то я їй сказав: «Іди, вчися, бо пропадеш!» Вона би сама до того не додумалася!»
«Так і ви щоб вивчилися мені, а не бездипломними турками повиростали!»
– Які ж ми сліпі кошенята завжди були, – мовила стиха Мія.
– Мене ще, знаєш, що мучить? – додала сестра.
– Що? – очі Мії, як ніколи, втратили свій особливий блиск.
– Все те, що нам розказували чи то дід Гордій, чи то баба Устя, ми все сприймали як константу. Вірили їм беззаперечно. Міє, ми з тобою такі наївні, що це просто жах жахастий, як ти кажеш, – старшунка ледь стримала сльози.
Мія встала з-за столу, намірилася йти у свою кімнату.
– Про того ж таки Кримського, – Лія не завершила. – Чого було раніше не прочитати того, що ти прочитала зараз? Чого було хоч щось не допетрати самому?
– Ліє, ти це кажеш мені? Хіба я не просила вас: давайте про те розпитаємо, давайте про…
– Це я собі кажу, – перебила сестра.
6Близнючки вибігли надвір, коли вже зрозуміли напевне: їх кличуть на допомогу. Стукоти й крик у сусідній квартирі дедалі посилювалися, й слова «Гей, ви там є? Допоможіть!» можна було розчути навіть у віддаленій «дитячій».
Першою до вхідних сусідських дверей підбігла Лія. Їй не треба було розпитувати, що сталося і
