Уран - Микола Якович Зарудний
— Могли б ще на тій «Волзі» поїздити... А що ж сталося? Недавно ми їздили — і ніякого чаду не було,— дивувався Мостовий.
— Та якийсь дурень пічку ввімкнув, то вона півдороги гріла...
— Микито, я цього дурня дуже добре знаю...
Мабуть, тільки через свою скромність Микита не розповів однієї деталі. Справа в тому, що, приїхавши в Долину, Павло Артемович подякував Микиті і сказав:
— Улітку, Микито, вмикати обігрівання кузова, навіть з перервами, не рекомендується. До речі, у війну я теж крутив бублика... А машину дамо.
* * *
Біля магазину Мостовий попросив Микиту зупинитися:
— Купи води, будь ласка. Галю, дай гроші.
Тротуаром пройшов Петро Йосипович Бунчук. Ледь кивнув головою.
— Ображається на тебе,— сказала Галя.
— Що я можу зробити?
Бунчук справді вважав себе незаслужено ображеним.
Після того, як його увільнили від обов'язків секретаря і члена бюро райкому, він прийшов до Мостового з категоричною вимогою:
— Прошу призначити мене директором цукрового заводу.
— Як призначити? — перепитав Мостовий.— Вам відомо, Петре Йосиповичу, що директором працює інженер Гавриленко — прекрасний спеціаліст.
— При бажанні ви можете це питання розв'язати позитивно. Гавриленка трест із задоволенням забере на інший завод, а я звик до Косопілля, тут мої сили порозкидані по всьому району...
— Ми Гавриленка не відпустимо.
— А що я робитиму? На пенсії сидіти не збираюсь, я ще можу принести велику користь партії і державі.— Бунчук кожне своє слово наче припечатував долонею до столу.
— Ми вам пропонували посаду завідувача райвідділу соціального забезпечення.
— Ти що, Мостовий, смієшся? Я можу погодитися тільки на директора заводу.
— Хіба ви спеціаліст по цукроварінню?
— Я буду керувати людьми, а не тими... ди... ди...
— Дифузорами,— підказав Мостовий.
— Іменно.
— Я вважаю, Петре Йосиповичу, що так ставити питання просто нескромно,— Мостовий нервово м'яв сигарету.
— А так ставитися до керівних партійних кадрів — скромно? — відрізав Бунчук.— Ти прийшов на все готове, а я тут, поки підняв район, посивів.
— Ми ніколи не забудемо того доброго, що зробили ви, Петре Йосиповичу,— спокійно відповів Мостовий.— Але у партії постів не випрошують...
— Гаразд,— процідив Бунчук.
Жив Бунчук тепер у просторому власному будинку — брат переїхав десь під Київ. Звільняючи секретарську квартиру Мостовому, ходив з дружиною по кімнатах і наказував:
— Ти Мостовому так і скажи, що тут вкладені трудові гроші, Людмило. За кахлі заплачено, ручки мідні на дверях теж не даром дісталися... За погріб візьми.
— Я не зможу, Петре,— тихо сказала дружина.
— Чому не зможеш?
— Бо ми за це не платили.
— Не платили?! — налився гнівом Бунчук.— То ти не знаєш цього питання. Я платив. І не хочу, щоб моє добро дісталося тому плигунцю задарма.
— Я не скажу, я не зможу,— вперто повторювала дружина.— Що він про мене подумає, я, зрештою, вчителька...
— Вчителька, вчителька! Благородні дуже всі, а як сиділи на сухарях з тобою, то...
— Тоді мені було краще. Ти був не такий...
— Докоряєш? А мовчала, коли була жінкою секретаря...
— Мені все одно, Петре.
— Що — все одно? — скипів Бунчук.
— Шкодую, що так моє життя пройшло,— Людмила зняла тюлеву занавіску з вікна, вона м'яко впала і накрила їй голову, наче фата.— Мрії були високі, сміливі, а прожила...
— Доказуй, доказуй.
— Ти сам усе знаєш. Ти завжди думав про себе.
— Я із шкіри пнувся, щоб ти з дочкою ні в чому не знали нестатків. А тепер така дяка? — Бунчукові стало шкода себе.— 3 роботи вигнали...
— Ти сам подав заяву... І правильно зробив.
— Правильно?! — скипів Бунчук. — І це говорить моя жінка?
— Я довго мовчала, Петре.
— Ні дідька ти не розумієш! — штовхнув ногою крісло, і воно поїхало по паркету через усю кімнату.
— Я теж була секретарем райкому комсомолу... і теж ношу партійний квиток.
— Велика цяця!
— Не дуже, але хіба ти забув наші розмови? Я тобі говорила, що ти не вмієш працювати з людьми, нема у тебе до цього хисту... Цей безапеляційний командирський тон... Ой Петре. Та ти ж за останні роки жодної художньої книжки в руки не брав...
— Можеш повчати своїх десятикласників, а не мене. Література, мистецтво! Мені треба було м'ясо і хліб давати державі, а не віршики читати!
— Дурна логіка... Ти забув, що настали інші часи... Голови колгоспів у нас і бригадири з вищою освітою...
— Чув уже, чув! Зараз про Мостового почнеш, про Гайворона, — бігає від стіни до стіни Бунчук.
— Ти знаєш, що твій рівень — Коляда.
— А ордени мені — що, так дали, за красиві очі? — викинув свого козиря Бунчук.
— То нагороджували всіх, Петре. Тисячі колгоспників, трактористів, а ордени вручили тобі. Хоч переді мною будь чесний, бо нам ще жити з тобою треба...
— Треба! — вхопився за слово Бунчук.— Що, може, кинеш, втечеш? Тепер я тобі не потрібний? їдь, їдь, куди хочеш... Ти завжди була наче випрошена.
— Уже пізно... А якою я була... Ех ти... Коли ти вчився в
