Уран - Микола Якович Зарудний

— На, тату, на, не плач... 

Ці будинки знають усі, хоча гони й не схожі один на одного: то високі модерні, то скромні двоповерхові, з просторими кабінетами або маленькими кімнатами. Біля них завжди ростуть квіти, і їхні двері широко відчинені для всіх. У кожному районному центрі стоять ці будинки зі скляними вивісками: «Районний Комітет Комуністичної партії України».

Сюди приходять люди з важливими державними справами і з власним горем, з добрими пропозиціями і зі скаргами. Тут відбуваються короткі ділові наради і довгі засідання. Бувають тут радісні дні і бувають такі, що якби стіни могли передавати настрій людей, які працюють у цих будинках, то вони були б сірі, і червоні, і чорні. У цих будинках мовби зібрані нерви всього району. В дні війни і в повоєнні роки, коли країна, стікаючи кров'ю, завойовувала перемогу і піднімалася з руїн, — їх називали штабами комуністів. Тепер їх називають мирно — просто райком.

У районах по всіх селах і підприємствах знають секретарів і завідуючих відділами і, звісно, інструкторів, людей, яких рідко можна застати в кабінетах. Вони завжди поміж людей. Сплять у дешевеньких готеликах або в хатах, їдять де й що доведеться. Треба — на них чекають люди.

Але в кожному райкомі є люди, які не мають власних кабінетів, не засідають на бюро, та райком без них — не райком. Технічні секретарки і завідувачі приймалень, скромні працівники оргвідділів, шофери і завгоспи, прибиральниці і кур'єри. Їхніми зусиллями підтримується ідеальний порядок у райкомах: чисті фіранки і квіти на вікнах, підстругані олівці й газована вода, машини, готові вдень, вночі, в хуртовину й грозу мчати куди треба, і, мабуть, настрій, який вони створюють для тих, хто приходить сюди.

Прокіп Минович Котушка — незмінний сторож і завгосп Косопільського райкому партії — переконаний у тому, що як тільки він піде на пенсію, то це буде величезною втратою для всіх. Адже недарма, коли він тільки натякнув про це Мостовому, той і слухати не захотів:

— Ми ще з вами, Прокопе Миновичу, потрібні партії.

За останні роки Прокіп Минович майже не змінився, хіба що посивів більше. Ні, власне, одна переміна сталася: Котушка вже не шкандибав на своїй дерев'яній нозі, а ходив на протезі.

Сьогодні неділя. Котушка ходить по кабінетах, відчиняє вікна. Ой і смалить цей Толя Земцов! Толя Земцов — це другий секретар райкому і друг Прокопа Миновича. А що в першого робиться? Котушка відчиняє двері і дивується:

— Олександре Йвановичу, а коли ж це ви прийшли?

— Та вже з годину.

— Де ж це я був? — пригадує Котушка.

— Ви були в чайній,— допомагає йому Мостовий.

— Був, — признається Прокіп Минович. — Неділя. Я собі, Олександре Івановичу, дозволяю раз на тиждень... норму... Не тому, що тягне мене до того зілля, а щоб не забути...

— Микита є?

— Із самісінького ранку жде команди,— відповідає Котушка.

— Скажіть, хай виїздить.

— Я зараз,— Котушка розмахується протезом,— якщо не секрет, то куди поїдете?

— Секрет, Прокопе Миновичу,— усміхається Мостовий.— Рибу ловити їду.

— Ні пуху ні луски. Хоч раз виберетесь за літо.

Мостовий по району любив їздити сам, це не дуже подобалося Микиті, тому він щодня приходив на роботу раніше, щоб не проґавити, коли секретар збереться в колгоспи. На села вони виїжджали газиком. «Волга» призначалася тільки для поїздки в обком або для уповноважених, бо була стара та розтрушена і трималася тільки завдяки старанню Микити.

Сьогодні Олександр Іванович мав повідомити приємну новину для Микити: нарешті обком виділив для них нову машину. Завідувач адміністративного відділу обкому вчора подзвонив Мостовому і між іншим сказав:

— Дякуйте своєму шоферу Микиті, а то ще півроку чекали б.

— До чого тут Микита? — дивувався Мостовий. Микита був дуже скромний, але хитруватий шофер, справжній водій. Усе бачив — і нічого не бачив, усе знав — і нічого не знав.

На риболовлю вони їздили вдвох, бо для Микити це був великий празник. Навіть районні події він поділяв на ті, які сталися до того, як він ловив рибу, чи після.

Газик стояв біля райкому. Микита сяяв.

— Самі їдемо чи з «причепом»?

— З «причепом», нічого не зробиш, — розвів руками Мостовий.

«Причепом» вони (тільки поміж собою) називали своїх дружин. По дорозі забрали Галину з Андрійком і повновиду, дуже схожу на Микиту, Таню.

— На Русавку, Микито, в ліс... Між іншим, дають нам нову машину,— сказав Мостовий.

— Знаю.

— Звідкіля?

— Ми з першим домовились,— підморгнув Микита.

— Коли?

— А тоді, коли відвозив його в Долину.

— Ти просив? Ну, знаєш...

— Та ні. Шаблій сам сказав: щоб я цього драндулета в області не бачив. Я його як провіз... Ви ж самі послали мене, Олександре Івановичу.

Справді, недавно Микита відвозив у Долину секретаря обкому, бо в його машині полетіли підшипники.

— Ну, їдемо. Спека страшна, а в машину з мотора таким газом пре, що всидіти не можна. Повідчиняли вікна — не допомагає. Каже Шаблій мені: «Зупиняйся, Микито. Я пішки піду. Ти не шофер, а банька. Це ж душогубка, а не машина». Я кажу: «Правильно, але я шофер першого класу, а у нас в Косопіллі ще нема автозаводу. А винні ви, Павле Артемовичу». А він: «Я?» — «Ви,— кажу.— Слухав я ваш виступ учора на партактиві, і ви правильно говорили про увагу до людини. Говорили?» — «Говорив».— «Район наш хвалили?» — «Не дуже»,— ухилився Шаблій. «Хвалили, хвалили,— кажу.— А де ж ця увага, коли наш Мостовий щодня їздить у цій душогубці і кашляв. Голова у нього обертом іде, аж хитає ним». Сміється: «Невже? А