Уран - Микола Якович Зарудний

— Воно-то, конешно...

— Можна й спробувати,— сказав Мирон Мазур.

— Правильно, хай кожен відчує, що все колгоспне — його добро,— промовив Юхим.

— Думаю, що комуністи підтримають пропозицію товариша Гайворона і рекомендуватимуть правлінню запровадити її, так би мовити, практично,— підсумував Підігрітий.

— Я проти, — сказав Коляда.— Розтягнуть колгосп.

— Запишемо до протоколу,— пообіцяв Гайворон.

На правління запрошені всі колгоспні сторожі. Серед них тільки два — Данило Вигін та Пимен Костюк — були старенькі добрі дідусі, а решта — немов щойно поскидали з себе гусарські мундири. Високі, кремезні, з могутніми плечима, вони сиділи біля стіни на стільцях, не розуміючи, навіщо їх скликали. Кожний був повідомлений окремо під розписку, виходить, справа серйозна. І поприходили вони зі своєю зброєю: хто з берданкою, хто з добрячим ціпком.

Старший сторож Тиміш Гулька — червонопикий, з синім носом і великим черевом, яке ледь утримувала мідна бляха, щоб не розірвалося, перед засіданням правління зібрав усіх сторожів у великій кам'яниці Милентія Лина.

— Усі зібрались? — обвів присутніх носом, бо очей після вчорашніх хрестин не було видно.

Милентій, як і годиться напіввійськовому чоловікові, виструнчився:

— Окрім Вигона і Костюка, всі є.

— Що ж, можна й починати,— притиснув до столу свого живота Гулька.

— То я збігаю,— вихопився Милентій,— вчора вигнав — огонь, гієна вогненна.

— Сьогодні ти забігаєш! — пообіцяв Тиміш.— Насувається на нас, браття, катастрофа, або по-вченому — погибель.

Усі й роти пороззявляли.

— Вирішив Гайворон і сосонська, значить, партія,— сопів Гулька,— розігнати нашого брата.

— Як?! — вирячився Омелько Дерикоза.— Куди?

— До бісової матері,— щоб не дуже довго пояснювати, прорік Тиміш.— Ліквідовують нас як клас. Ми вже їм не потрібні, бо злодіїв нема і в Сосонці живуть самі лиш ангели.

— Ти диви-и,— протягнув Милентій Лин.— А куди ж ми?

— У бригади, на поле. На про-і-зво-дство,— постукав Гулька коротеньким і товстим, як дійка, пальцем.— Будете в поті лиця свого, лобуряки, хліб заробляти, а не нагулювати животи на чистому повітрі.

— Пропали,— відверто визначив їхню дальшу долю Дмитро Бийлихо.

— І вони без нас пропадуть. Соціалістична власність є недоторканна,— пригадав плакат в сільраді Омелько.— Що ж будемо робити?

— Приходьте всі в контору при зброї, підтягнуті, щоб усі бачили, що ви не вилежані, як бугаї, а, значить, при відповідальному ділі,— наказував Гулька.— А коли щось питатимуть, то розказуйте про свої чергування так, щоб дрижаки по спинах перекочувалися. Сторож — чоловік відчайдушний, бо його, може, щодня смерть чекає.

— Точно.

— Ніч. Темно, хоч в морду дай,— малював страшну картину життя колгоспних сторожів Гулька,— а ти лежиш, тьху, а ти стоїш, значить, на посту, стережеш добро... Очей не заплющиш, стоїш з берданкою напоготові, а воно, к приміру, підкрадається до складу. Ти зразу: руки вгору!

— Діла-а,— зітхає Лин.

— Так що тримайтеся, браття, бо горе нам буде,— мирно скінчив нараду Тиміш.

Гайворон зайшов у кабінет:

— Добрий день.

— Здравжлам, товаришу голова! — гаркнуло дванадцять горлянок, аж захиталася люстра під стелею.

— Сідайте.

Тиміш Гулька слухав виступ Гайворона, і з кожним словом голови артілі обличчя старшого сторожа ставало сумнішим. Від переживань і страху за свою будучину трусився Гульчин живіт, і сонячні зайчики одскакували від мідної бляхи пояса і бігали по стіні.

— І ми дійшли висновку,— закінчував Гайворон, — що сама наявність цієї роти сторожів принижує гідність усіх колгоспників, не кажучи про зайві витрати. Просто дивно, звідки у нас з'явилося стільки сторожів?

— Ми товаришем Колядою були поставлені й службу несли справно,— кинув Гулька.

— Хто хоче висловитися?

«Усіх уже підмовив Гайворон,— ворушиться млява думка в Гульки.— І Сніп, і Кожухар за ним руку тягнуть. Може, Савка Чемерис захистить?. Слова просить».

— Дивлюсь я оце на вас,— звертається Чемерис до сторожів,— і думаю: скільки ж ми дармоїдів тримали. Коли по одному зустрічав, то воно без вніманія, а як зібрали вас докупи, то не можу на вас, лічно, дивитися. Ви ж можете на собі плуги тягати, борони волочити... а вони взяли по берданці й сторожують. Беріться, хлопці, до діла, бо мені соромно, що ви од мене мою працю чатуєте.

Після виступу Мотрі Славчукової і Мазура Гулька вирішив іти в контрнаступ.

— Товариші правління і колгоспники,— хрипко почав.— Вищі органи нас учать, щоб ми берегли народне добро. І ми його всі роки охороняли, а тепер ми, значить, дармоїди. А ми життям своїм ризикували. Ось хай розкажуть,— показав на «гусарів».— Без нас ви не зможете виконувати й перевиконувати, бо розкрадуть.

— Скажи, Тимоше, що ти ці десять років робив? Скільки засіяв, що в тебе зародило? — спитала Мотря.

— Я був старшим сторожем. І не смійтеся, бо я ночей не спав... Жодної ночі не ночував удома, хоч жінку запитайте — все, значить, ходив і перевіряв пости, щоб не дрімали,— дуже серйозно повідомив присутніх про свою діяльність Гулька.

— Та знаємо, де ти ночував.

Усі розсміялись.

— Я до Килини вже давно не ходжу,— заперечив Тиміш.

— Хто просить слова? — стукав олівцем по графину Гайворон.

— Я,— підвівся на весь свій богатирський зріст Милентій Лин. Могутньою рукою він тримав, наче трісочку, берданку.— Ось тут сміявся з нас товариш Савка Чемерис. І мені обидно, бо я свого життя не шкодував на посту. Усі знають, що я попросився в сторожі, бо в мене той... нема здоровля...

Усі й покотилися зо сміху... 

— Щоб ти сказився, Милентію! — витирала сльози Мотря.

— Ви не дивіться, що я червоний, у мене всередині гандж,— поскаржився Лин.— Аби ви почули, як