Гордієві жінки - Жанна Куява

Одружений чоловік уже чийсь – він належить сім’ї, дітям, чи відповідальності за них, чи своїм обов’язкам. Ось чому здавалося, що Мія не залежить від почуттів, що вільна від них і при цьому щаслива… Насправді вона вміла кохати, але не думала, що за кохання ще треба вміти й боротися.

Грюкнули вхідні двері – то прийшла Лія. Чи не вперше Мії захотілося поговорити з сестрою про ту кримську подорож, про те, що вона щойно познайомилася з «непоганим» хлопцем, про те, у чому боялася зізнатися навіть собі, – вона дуже і дуже самотня.

5

Лія сіла за стіл, відкрила учнівський зошит із математики. У голові пожвавилися таргани. Вона неодмінно має перевірити цю пачку зошитів із домашніми завданнями, бо ввечері – зустріч з Іваном Петровичем. Але охоти ні до чого не було.

«Холєра! – розізлилася. – Треба ж працювати!»

Але не працювалося.

Щойно вона піймалася на тому, що думає про нового сусіда.

«Холєра!» – стукнула ручкою по столі. Встала, пройшлася кімнатою з одного кінця в інший. Вийшла на коридор, прислухалася до дверей сестриної кімнати. Певно, Мія заснула.

«Що за день? Нащо було цього Віктора побачити? – стала сварити себе. – З якого такого дива забравсь мені в голову? Я ж не пускала!» – потерла пальцями ниючі скроні.

Знову сіла за стіл, знову встала. Сходила на кухню, запарила м’яти.

«Чай допоможе обов’язково».

Тільки…

Що з нею?

Що?

За стіною почулися голоси. Але тепер чоловічі.

Серце в Лії забилося швидше.

Що з нею?

Вона ж доросла дівка!

Що за трепет?

Що за дрижаки напали на неї, з якого такого дива?

Так, у неї був колись хлопець, ще як вчилася в університеті, але то завершилося спільними парами, розмовами під час перерви, проводжаннями до автобуса… Лія знала, що нічого з того не вийде, її одногрупник не був тим, кого вона бачила батьком своїх майбутніх дітей, та й він урешті охолов до Лії, бо поводилася «аж занадто старомодно». Дівчина й не заперечувала, що жоден шустрій не захоче з нею мати справу, бо вона – «наче дика». Хоч і ніжна, хоч і вродлива…

Лія тому звертала увагу на старших чоловіків, бо з ними не треба було метушитися, кудись бігти й не встигати, щось особливе на себе одягати, старатися сподобатися, перейматися-хвилюватися… Лію влаштовував спокій і непоспішність. Бо сама була завше повільною.

Почулося: Мія пішла на кухню.

Лія подалася слідом.

– Забула тобі сказати: тоді в неділю, коли приїжджала Софія, я бачила дивну жінку, – заговорила до сестри, не зволікаючи. – Там, де кладка починається… Ти часом не бачила таку дивачку з вінком?

Мія покрутила головою, мовчки й собі запарюючи м’яту.

– Махала до мене тим вінком, – додала Лія. – І щось кричала, але я не розібрала ніц.

– Може, з кимось тебе сплутала? – байдуже припустила сестра.

– Не знаю, – Лія хотіла поговорити про те, що бачила, але Мія була заклопотана своїми думками.

Дівчата всілися за стіл. Таке без Софії бувало нечасто. Щоразу кожна з близнючок знаходила зайнятість наодинці, зачиняючись у себе в кімнаті. Це повелося з дитинства. Коли баба Устя кликала сімейство до вечері, дідові то вже було запізно. Хай би котра була година, бахкання курантів заміняло бабине: «Зараз будемо вже їсти!» Дід з усіма їсти не вмів і не навчився. Тому прибігав на кухню точно за дві-три хвилини перед самісіньким закінченням приготування, кричав, що він голодний і чекати не збирається, хапав усе їстівне, що траплялося під руки, наїдався залишками обіду, чимось знайденим у холодильнику або скалапуцаним[38] самотужки нашвидкуруч наїдком, і вже сідати всім до столу сенсу не було. Дід із криками й докорами вгамовувався тільки тоді, коли всі розповзалися по власних норах і в хаті наставала мертва тиша. Тобто дівчата їли по черзі та поодинці. Хтось у кухні, хтось у дитячій, а баба Устя найчастіше зачинялася з їжею в маковій залі й плакала. Вона так старалася щовечора догодити чоловікові й встигнути впоратися з його часовими та апетитними мірками, але, здається, жодного разу їй так цього зробити й не вдалося. Вона чомусь завжди запізнювалася: чи була то шоста година вечора, чи дев’ята або одинадцята.

Іноді в червоній кімнаті вона й заночовувала.

Дід не терпів радісних застіль. Якщо такі намічалися, то тільки з його участю. Але з ним та радість щоразу переходила в крики й плачі.

Так і жили Маковії.

Ніби разом.

Та кожен – сам по собі.

А сьогодні сестри малися не так, як завжди. Схоже, віднедавна на «Хуторі очеретянок» усе стало не таким, як раніше, починаючи з отої недільної незвичної тиші.

– Пам’ятаєш, дід нам завжди про Агатангела Кримського розказував, – мовила Мія, аж сама здивувалася, як перевернула тему розмови з голови на ноги.

– Звісно, пам’ятаю, – відповіла Лія, намазуючи маслом розламану навпіл булку, щедрий церковний гостинець зятя-диякона.

– Він був кримськотатарського походження, ти знала? – далі повела своє Мія.

– Що? – перепитала Лія й цього разу піймала себе на тому, що досі у її очах і голові стоїть образ сусіда, зокрема його світле волосся.

Мія повторила запитання:

– Ти знала, що Кримський був кримськотатарського походження?

Лія ковтнула пожовану булку й не знала, що відповісти сестрі. Про що вона?

Ні, Лія достеменної родословної Агатангела Кримського не знала.

– Виявляється, кумиром нашого діда Гордія був кримський татарин, – роздільно промовила Мія й метнулася в кімнату, звідки примчала з ноутбуком. – «Агатангел Юхимович Кримський – український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один із організаторів Академії наук України… Жертва сталінського терору», – протараторила. – Це з української «Вікіпедії», – конкретизувала. – Далі тут розказується про те, що ми з тобою добре знаємо від нашого Гордія Васильовича: Кримський народився у Володимирі-Волинському на Волині (тамтешній педагогічний навчальний заклад носить його ім’я), володів шістдесятьма мовами, професор, за часів гетьманату Скоропадського 1918 року в Києві – вчений секретар новоствореної Української академії наук, а 1919 року, з приходом більшовиків, Кримський уже випрошував пайки та одяг для співробітників. Із ними ж заготовляв дрова, щоб опалювати приміщення академії, бо в ньому було холодно так, що замерзало чорнило…

– Я це знаю, – ніби знічев’я сказала Лія.

– Так, я ж кажу, що ми це знаємо, – підтвердила сестра. – Як і оце, що в часи найбільшого зубожіння українські вчені писали твори на старих театральних афішах розчиненими у воді хімічними олівцями… Дід нам казав тисячу разів: «Ви бачите, яка нещасна доля української науки?! Ви бачите, як гнобили тих, хто хотів