Блокбастер - Зоран Жміріч
Церо вийняв сигарету й закурив. Витрусив ще з пів-пачки сигарет, повернувся до нас і поклав їх на стіл. А пальцем показав, щоб брали й ми, але ніхто навіть не простяг руку, щоб не порушити урочистість моменту.
– Добре, Борно. Але я досі не розумію: чи тобі заклало вуха до наказів? Чому не зібралися і не пішли до Генерала Любо, щоб віддати йому карту?
– Я оцінив обставини і вирішив, що так буде краще. Була імовірність, що, поки ми доплентаємося до батареї, вони вже розійдуться своїми маршрутами.
Церо курив і крізь димову завісу дивився на Борну. Аж тепер з голосу стало відчутно, що він потроху відтає.
– І що ж було, коли ти проповз у їхній табір?
– Я не проповз, я взагалі нормально зайшов. Посидів з ними кілька годин, повечеряв, випив кілька чарок сливовиці, все замалював, дізнався, де вони тримають вибухівку й пальне, вийшов до вітру, замінував їх і повернувся.
Вуста Церо почали розтягувати недовірливий осміх. Хлопці в кімнаті роззиралися, підштовхуючи один одного ліктями.
– І все?
– І все, командире.
Церо глянув на Черкеза. Той з сумирно-покірним обличчям і сигаретою в зубах відсалютував Борні. Командир встав, погасив недопалок і повернувся до мене:
– Цей придурок усю ніч такий?
– Та ні, просто скурив одну з травичкою, коли їхали до школи.
Церо пішов до виходу з кімнати, кивнувши, щоб я йшов за ним. Ми вийшли в коридор і стали біля вікна. Надворі вже розвиднялося. Усі були на ногах, а коридором з кухні розлітався аромат кави з молоком. Церо серйозно подивився на мене:
– Оце, що він розповів… Так і було?
– Не знаю. Ми не ходили з ним. Він запропонував пробратися до них, і ми були готові, та він сказав, що хоче йти сам. Мовляв, він завжди працює сам та й не хоче ризикувати нами.
– Чому не спробували його зупинити?
– А як? Зв’язати? Ти його призначив командувати. Сам же казав – якщо тебе немає, то тебе заміняє старший групи. Що ти сказав би, якби був на його місці? Просто змовчав би, якби ми спробували тебе не послухатися?
Церо усміхнувся й поплескав мене по плечу. Двері спального приміщення відчинилися. Кілька хлопців пішло до кухні. Ми зайшли в туалет, щоб якось сховатися від інших. Цероваць явно хотів спитати ще дещо.
– Краще скажи мені… Що ти думаєш про його амнезію?
– Та що я думаю… Якщо він ударився головою, то це не дивно.
– Так, тільки біля того місця, де його захопили, жодна бригада не провадила ніяких операцій.
– Цере! У нас війська вештаються, як їм заманеться. І сам знаєш, яка слабка дисципліна на фронті, особливо серед добровольців. Люди кидають позиції, самі йдуть у села, вимагають відповіді від колишніх друзів і кумів, які вибрали іншу сторону, гинуть на мінних полях. Борна міг піти куди завгодно.
Церо глянув на мене вже по-дружньому. Мало хто в частині міг таким похвалитися.
– Ти з ним дуже зблизився, правда?
– Цере… Хлопець мене врятував, а сьогодні врятував сотні людей.
Церо знову пригладив вуса й серйозно подивився на мене.
– Просто будь уважний. Може, щось скаже уві сні.
Трохи помовчали, потім він додав:
– То кажеш, заявив, що завжди працює сам?
– Точно такими словами.
– Отже, цілком можливо, що він сам ішов через ліс, наткнувся на танк і стріляв по ньому.
– Непокоїшся?
– Не подобається мені ця його особиста війна. Це до добра не доведе.
Я знизав плечима.
– Я піду привітаюся з Аміджею, а потім на сніданок.
– Тільки не чаркуйте з ним. Йому не можна ані краплі алкоголю.
І вже коли я зійшов сходами, він гукнув навздогін:
– І Борні скажи, хай після сніданку зайде до Раукара! Приїхали ті психологині.
ПсихологиніУ спальному приміщенні панувало пожвавлення. Черкез і Швидкий за столом грали в карти. У попільниці купчилися до половини скурені й згаслі сигарети, а хлопці тримали в руках самокрутки з травою. Швидко кидаючи карти на стіл і беручи нові з колоди, вони ще й вели філософську бесіду.
– Я ніколи в житті нікому не казав, що він потворний, – промовляв Черкез.
– Та я навіть ніколи ні про кого такого не думав, – відповів Швидкий, кладучи карту й ляскаючи по ній рукою.
Черкез завмер і глянув на Швидкого.
– Чого саме не думав, друже?
Швидкий заходився пояснювати:
– Навіть якщо мені чиясь зовнішність і не подобалася, я все одно на цьому не зосереджувався. Так мене мама вчила. Завжди казала: «Ніколи не зважай на те, чого люди не досягли самі».
– Та твоя мама свята, Швидкий! – здивувався Черкез.
– Та свята, топтав би рак рака…
І гра тривала далі, а за нею і розмова. Швидкий зібрав карти зі стола, перетасував і знову роздав. Черкез забрав свої карти. Швидкий, примруживши одне око, дивився у свої й приповідав:
– Якщо хтось не дуже симпатичний, він і так це розуміє і радий був би стати гарнішим. Скажеш комусь, що він потворний, – плюнеш у душу. Таке може сказати лише той, кому приносить задоволення чуже страждання.
– І не тільки це, друже! – згадав про щось Черкез, якого розмова на цю тему дуже надихала. – Стверджувати, що хтось негарний, це все одно, що виставляти себе красенем. А знаєш, хто пишається своєю зовнішністю?
– Хто? – зацікавився Швидкий.
– Той, хто не має більше чим пишатися. Тільки ідіот, неспроможний своїми знаннями й уміннями щось довести – тільки така людина може хвалитися чимось, чого сама не досягла.
Черкез кинув карту й для більшої переконливості стукнув по столу кулаком. Швидкий прикурив згаслу самокрутку.
– От саме це моя мама й казала.
– Кажу тобі, брате, твоя мама свята.
– Святі мамині слова, друже.
– Святі-і-і мамині-і-і слова-а-а! Святі-і-і слова-а-а!
Хлопці підкинули шапки, залізли на стіл і почали витанцьовувати, топчучи карти. Студентки весь цей час сиділи й розгублено спостерігали за тим, що відбувалося. Аміджа лежав на своєму колишньому місці. Він мав страшенно гротескний вигляд у широких камуфльованих штанях із забинтованими ногами. Кожна ступня мала такий вигляд, наче на неї натягли кавун і обмотали марлею. Сам він ходити не міг, тож його доводилося носити. Аміджу дуже засмутило те, що він покинув нас, не попрощавщись, тому він відчув нагальну потребу ще хоч раз побачитися з друзями, відчути дух колективу, переночувати на своєму лежаку.
Черкез і Швидкий нарешті вгамувалися. Обійнявшись,