💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
У суботу у 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Читаємо онлайн Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів
тепер каже дипломатично: «Ну, ви політики, ви ще колись дополітикуєтеся…» І обидва молоді політичні супротивники всміхаються, хоч трохи криво й без особливої щирости.

А Ярослав, успокоївшись, повертається до його улюбленої теми — до споминів про Волинь. Він же з батьком прожив там декілька літ і тепер уміє розказувати прекумедні анекдоти про дивних і незнаних земляків — тих з-поза Сокальського кордону. Подумайте — вони їдять квасне молоко з цукром! А огірки — з медом! А як горілку п’ють — ого!

КУЛЬТУРА Й ПОЛІТИКА

Хоч як критично відноситься Ігор до «опортуніста» Ярослава, то він таки не може відмовити йому одного — доброго смаку й широкого зацікавлення в літературі. Він і Славцю вже на свій лад переробив і в лисовицькій «бібліотеці» в Канцелярії появилися нові книжки, здебільша з польської «Біліотеки Нобелівських Лавреатів». Останнім часом ціла молода Корчинівська ґенерація закохалася в Джона Ґелсворсі й усі навипередки перечитують «Саґу Форсайтів» і «Людську Комедію» й дискутують при столі в Середньому покою красу й романтичність Ірини чи примхи молодої Флер. Аж дивно слухати, як приходські селюхи знаходять багато спільного з будівничими англійського капіталізму, мабуть тому, що і в одних і в других є той самий глибоко закорінений консерватизм і антипатія для всяких абстрактних «дурниць». І Ігор перечитує «Саґу» й захоплюється ясним, простим, прозорим стилем автора, таким інакшим від деяких сучасних українських, східніх і західніх, письменників, епігонів європейського «модернізму». Він віднаходить і себе самого в молодому Велові Дарті, що то був «пів-блазня, а пів-форсайта». Але ж ні, думає Ігор, у нього самого нічого блазенського нема, хоч може й є трохи Пекарівської фантазії…

Але, крім нових авторів і «Лавреатів Нобеля», в Лисовицькому приходстві появилося ще щось новішого — перший зародок культури нової доби — «культури з бляшанок», чи «масової культури», що двадцять літ пізніше розпаношиться по всьому «цивілізованому» світі: У Лисовичах появилося перше радіо.

Початок був скромний. Дмитро Чапля за п'ятнадцять злотих купив маленький «кришталевий» апарат, що в ньому вся техніка — лиш блискучий камінчик, сталеве вістря дротика й кілька пружин у коробці, та ще й слухавки-навушники.

З цим апаратом Дмитро Чапля лежить у його маленькій кімнаті, на ліжку — цілими годинами, в час вільний від «курячих» зайнять. Він слухає на ньому чудесних, далеких передач, слухає музику симфонічних оркестр, яка ніколи ще раніше не доходила до Лисович, слухає вісток про абесінську війну й про виборчу перемогу Гінденбурґа й про японську аґресію в Китаю — і вістки ті радісно передає всім Корчинам і селянам у читальні, з невідлучним, оптимістичним коментарем:

«А може таки буде війна!…»

І всі тішаться. Навіть старий, геть посивілий вже, Михайло Колюга примовляє, вийнявши люльку з беззубого рота:

«Цццц — войни!…»

Бо дуже вже надоїла всім «панська» Польща й жити на селі чим раз сутужніше стає, навіть тих пару грошів на сіль і «гас» у кооперативі важко дістати й кожний сірничок розколюють на четверо — а податки тягнуть, а «здекутори» по хатах ходять…

То й у виборах останніх Лисовичі голосували на «вісімнадцятку» як один муж. Тільки стара Марина Шевчичка вперлася голосувати на урядову «одинку», бо «пан їй дав п’єтку» за той її голос. Але молодий син її, Миханьо Шевців, уночі хитро підміняв мамин «нумерок» під подушкою, а Марина, нумерів не знаючи, так і кинула отой папірець у виборчу урну, не дотримала віри доброму «панові», і Миханьо з радістю розказував, як поліційний комендант на Лисовичі сердився:

«Лісовіце — шляк вас трафі!»

Але пацифікації до села таки не прислав…

Ще щось Чаппя розказує Ігореві пошепки. Він — старий вояк і колишній член УВО — почав самотужки організувати в селі підпільну сітку. Чи не міг би Ігор дати йому якийсь офіційний «зв’язок»?

Ігор відмовляється «з конспіративних оглядів». Чапля йому симпатичний, але ж він незаперечно «старший» — тридцять років з гаком. А революцію Ігор уважає привілеєм молодих людий. Ну, звичайно, там десь нагорі є й «старші» — колишні старшини, полковники, от, Коновалець, кажуть, має аж сорок літ — але тут, у Лисовичах? Ні, Чапля рішуче застарий. Та й яка може бути революція — в Лисовичах?

ТІ, ЩО В ПАНИ ПІШЛИ

В Лисовичах дівки до міста не йшли, от хіба лиш на служниці до панів та жидів. А звідтіля дівчина поверталася згодом, як мудра — то з посагом, а як дурна, то з бахуром малим. Але до гімназії сільській дівчині йти ніяк «не годилося». «Дівці книжка не плявдує» — казав авторитетно старий Михайло Колюга. «Дівці плявдують горшки, миски, та й рискаль і мотика. Бо в дівки волос довгий, а короткий розум.»

Інакше — хлопці. І в Лисовичах були аж три такі, що в гімназії вчилися й у пани пішли, було їх три, а радше — півтретя.

Перший — син найбільшого багача в селі, Василь Грищишин. Ігор пам'ятає його ще з часів війни — який він гарний був тоді — високий, стрункий, у модному «цвікері», в блискучому ляйтенантському мундирі й із срібною китицею на шаблі. Бо він був професійний офіцер Цісарської й Королівської армії й війну перебув не в окопах брудних, а в елегантному генеральному штабі. Але скінчилася Австрія і кар’єра молодого Грищишина раптом урвалася. За Україну він воював не в блискучому адьютантському мундирі, а як старшина боєвий — бої за Львів, відворот за Збруч і тиф і полон… А по війні до дому вернувся й господарем став, на багатому ґаздівстві батьковому. Батько ж умер, а інших синів не було.

Кожний раз, як Ігор у лисовицькій церкві стоїть, він дивиться на отого Грищишина крізь «дияконські ворота», як він у першому ряді разом із багачами стоїть. І дивує Ігоря, як той колишній

Відгуки про книгу Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: