Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів
І Чаплі далі жили отак — убогі, закохані, щасливі невдачники, відділені від світу й людий і навіть від решти Корчинів, які все таки мали перед собою хоч якунебудь перспективу. Але ж Чаплі не були цілком ізольовані — бо вони почали працювати в селі, в читальні, «Відродженню» й навіть — у перших початках лисовицького підпілля.
ДИСКУСІЯ НА ПОВАЖНІ ТЕМИПоміж Ігорем і Ярославом — очевидна, хоч трохи прихована антипатія.
Ярослав не любить Ігоря за те, що він «штубак». А «штубацтвом» називає Ярослав усякі там молодечі «примхи», різні пропаганди, акції, експропріації… Та й Ігор, із його молодою амбіцією, «бриґідською» фанфаронадою, балачками про Сореля — здається йому самою персоніфікацією «штубацтва». Бо Ярослав вірить тільки в коструктивну роботу, в культурне піднесення села, в економічні здобутки, а не в якісьтам «лицарства абсурду». Він — рідке явище серед тогочасної студентської молоді, він — переконаний леґаліст. А на дні душі він може ще боїться також, що «штубаки» — от такі, як Ігор — чого доброго можуть викликати нові урядові репресії і йому — Ярославу — не пощастить здобути вчительську посаду й він сидітиме безробітним із жінкою, як якийнебудь Чапля.
І за таке саме — за його погляди — не любить Ігор Ярослава. За те, що він — «опортуніст» і в угодовій клерикальній газеті працює, яка гостро нападається на націоналістичне підпілля. І за те, що Ярослав — практичний реаліст, а, на думку Ігоря, всі молоді повинні бути обов’язково романтиками. А якийнебудь Зіґмунд Фройд міг би й докопатися на дні тієї антипатії Ігоревої якогось «сублімованого сексуалізму» — заздрости за те, що Ярослав здобув його товаришку дитячих ігор, Славцю, тіточку-ровесницю.
Між Ярославом і Ігорем зчаста відбуваються словні зудари, не бої смертні, а такі тільки козацькі герці.
От і нині. Навколо стола в Середньому покою сидять, як звичайно, Корчини. Люба Прус, що в гості до батьків приїхала, говорить із заможною впевненістю й із погордою «мающих» до «немающих» — говорить про Дмитра Чаплю:
«Та де би я сиділа так тестеві на голові! Та якби я була Дмитром, я би пішла мішки носити, а не сиділа би м так!»
«Мішки носити», це в Корчинів найобразливіша й найважча форма праці, а мову Любину припадково зачула Марта, збоку сидячи, і тепер кидається в дискусію «з кигтями», боронячи милого Дмитра:
«То ти хотіла би, щоб Дмитрик мішки носив? А що тебе то обходить, що він робить? Він без праці не сидить, ми маємо курячу фарму, ми маємо незалежний дохід, від тебе грошей не просимо!»
Ігор збоку сидить, не вмішується до «бабських сварок», хоч він, очевидно, симпатизує з Чаплею. Але він мовчить і читає завзято «свою», націоналістичну газету «Український Голос». Там такі прекрасні статті пише молодий редактор Зенон Пеленський, так і пізнати, що вчився він у добрій німецькій школі, в славному місті Берліні.
Ярослав збоку приглядається і єхидно запитує: «Ну, що там пишуть? Коли вже починають революцію?»
Ігор спалахує:
«„Український Голос“, це леґальна газета, газета молодих» (Ігор зумисне підкреслює ’молодих’) «але там усе ж таки не виписують таких дурниць, як у вашій „Новій Зорі“. ’Гамаксойка’! Ну, що той Назарук хоче з тією ’гамаксойкою’?»
Ярослав приймає нестерпний для Ігоря дидактичний тон, тон «старшого», і пояснює повчально:
«Гамаксойками називали колись греки диких кочовиків, мовляв — ’хати на колесах’.»
Так, якби Ігор сам не знав того! Та ж він греку при матурі здавав, «форцуґом» вийшов.
«Добре, але яке це має відношення до української національної революції?»
«А те, що, на думку Назарука, усякі ті УВО, ОУН-и тощо є виразниками того самого нашого давнього, степового, бунтарського, руїнницького духа, який колись скликав Чорні Ради, чи валив Гетьманат у 1918 році»…
«То ви хотіли б, щоб у нас зовсім не було революційного духа, щоб ми корились мовчки? А що дала нам десятирічна робота ваших леґалістів, наприклад — УНДО — спольщені школи, закриті гімназії, зруйновані кооперативи?…»
«Ну, гімназії закрито власне через ваше дурне ’Юнацтво’, розполітикування молоді. А нищення кооператив, пацифікацію — хіба не ви самі спровокували це вашими ідіотськими саботажами? Чи ви хотіли б, може, щоб знову прийшла пацифікація?» «Ну, пацифікація — каже Ігор із запалом, хоч без особливої впевнености — пацифікація принесла й незаперечну користь. Ніщо так не зреволюціонізувало маси, як власне пацифікація.» І додає відому втерту фразу: «Для нас — чим гірше, тим краще!»
Ярослав бачить відкритий фланк супротивника й зараз же ним користується:
«Чим гірше, тим краще? То може ви хотіли б, щоб до нас прийшов большевицький режим — там тепер зовсім погано?»
Ну, тут Ігореві бракує арґументу, большевиків же ніхто не хоче, особливо тепер, після ліквідації СВУ. Але на щастя Ярослав, у полемічному запалі, сам подає йому дошку порятунку:
«Зрештою, „Нова Зоря“ — зовсім не ундівський журнал, нам із УНДО-м не по дорозі, ми маємо власний світогляд…»
«Так, ми знаємо, — каже Ігор — ви за целібат, за латинщення обряду, ви навіть атакуєте митрополита за його „східню“ орієнтацію!»
Ярослав відбивається, говорить щось про універсальність Церкви, про перевагу нежонатого духівництва в добу небезпеки — але дарма! Симпатія всіх слухачів тепер беззастережно по боці Ігоря, бо Корчини — народ консервативний, вони обрядові патріоти і в целібаті вони бачать загрозу для провідного прошарка села, для їх власного життєвого стилю, для них самих.
Ігор — досить несподівано й для нього самого незадовільно — виходить переможцем із дискусії. Ярослав сидить лихий — надутий. Врешті ситуацію врятовує «янгол миру» — Славця, вона ж щиро любить Ярчика свого (хоч і свариться з ним) а й Ігоря долюблює з привички й
